— З ким, з ким?
— З тими людьми, в яких були минулої осені, а потім розпитували про мене.
— Вони перебували тоді на сході й нічого про вас не знають.
— А ви підтримуєте з ними зв'язок? Маю передати їм маленьку звістку, чи не змогли б ви мені в цьому допомогти?
Знову стало важко розбирати слова, зітхання на лінії перетворились у суцільний гуркіт. Гундлах кілька разів повторював своє прохання, дедалі дужче нервуючи, навіть почав затинатись. Він боявся, що більше не почує Дорпмюллера. Якщо він зараз покладе трубку і якщо обірветься зв'язок, порятунку для Гладіс не буде. В скронях лунко стукала кров, гуркіт і деренчання на лінії рвали й спотворювали слова. Думка про те, що Дорпмюллер міг його не зрозуміти, аж пекла йому горло. Можливо, коли зважити на події в Сальвадорі, таке прохання здавалося справді абсурдним?
Несподівано перешкоди на лінії зникли, і в трубці знову пролунав голос Дорпмюллера:
— Що я повинен для вас зробити? — Те, приглушене перешкодами на лінії, запитання Дорпмюллера пролунало для Гундлаха немов звук горна.
— Передайте лише, що завтра Гладіс Ортега в Сан-Лоренсо потребуватиме їхньої допомоги.
— Сан-Лоренсо біля Сан-Вісенте?
— Що ви сказали?
— Сан-Лоренсо в провінції Сан-Вісенте, за п'ятдесят кілометрів звідси?
— Ні, Сан-Лоренсо в Гондурасі!
— Ага, невеличка гавань…
— Неподалік від гирла річки Естеро-Реаль, бухта Фонсека.
— Гаразд, я зрозумів. А де саме в Сан-Лоренсо?
— Точно не скажу. Очевидно, десь поблизу порту.
— Звичайно, це буде дуже важко, пане Гундлах. Я можу вам лише пообіцяти, що зроблю все можливе. Хоча мало шансів пробитись на схід, в зв'язку з воєнними діями; багато ліній взагалі пошкоджено.
— Дуже вам дякую! — В Гундлаха від хвилювання аж руки стали мокрі. Ця розмова тривала ненабагато довше, ніж попередня, але вона вкрай втомила його.
Вони виїхали «джипом» з центру о чверть на четверту пополудні. Стояла нестерпна спека, й довелось опустити лобове скло; тепер стало легше, зустрічний вітер освіжав. Коли проїжджали Карретеру Норте, зовсім поряд було озеро, ясно-блакитне, з похилим берегом. По розмірах воно було, може, вдвічі більшим німецького озера Бодензее. На протилежному березі, мов сторожа, стояли вулкани. З одного кратера раз у раз підіймались угору хмаринки пари, ніби нагадуючи подорожнім про одинадцять тисяч загиблих і триста тисяч тих, що втратили дах над головою під час останнього виверження. Мак-Лін дав трохи гаку, щоб показати Гундлахові визначне місце на західній околиці Манагуа. То були сліди людей і тварин, відбиті в застиглій лаві. Мак-Лін пояснив: це пам'ять про найдавніших живих істот Америки. Гундлах не реагував.
— Але ми таких слідів не лишаємо, — лукаво посміхнувся Мак-Лін. Його обличчя ніби глузливо промовляло: від мене нічого не приховаєш, я все знаю. Нестерпно пекло сонце, зустрічний вітер сушив шкіру, яка ставала схожою на пергамент. Вони мружились їм навіть важко було говорити.
Десь біля п'ятої приїхали до Леона, другого після столиці міста з найбільшим у Центральній Америці собором — розкішною, з показним декором спорудою в стилі колоніального барокко. На кожному кроці щирилися в небо руїни, сліди руйнування були і в бідняцьких кварталах. «Кінець світу!» — вигукнув єпископ восени 1978 року над трупами й руїнами свого міста, знищеного бомбами та снарядами національної гвардії. Тепер на будинку місцевого Комітету оборони висів чорно-червоний прапор сандіністів. У кав'ярні на розі люди задихались од спеки, витирали піт, сидячи за столиками. Від будинків та бетонних тротуарів, обмежених надто високими бровками, пашіло жаром. Коли заправлялись на околиці міста, Гундлах побачив зграйку босих дітей, які бігали й співали. «Як можна тут ходити босоніж?» — подумав він, а потім висловив цю думку вголос, на що Мак-Лін в'їдливо відповів, що Гундлахові, напевне, й крізь черевики припікає.
Тільки-но сонце потонуло за пагорбами в Тихому океані, Мак-Лін став балакучішим. Він то засипав Гундлаха запитаннями, то ніби морською хвилею заливав його всілякими розповідями, в яких звучали часом скарга, часом прихована іронія.
— Незабаром переможці перестануть радіти! Півтора року громадянської війни. Без сторонньої допомоги країні важко буде залікувати рани. Понад двадцять тисяч чоловік загинуло, кожен четвертий лишився без даху над головою, кожен п'ятий позбувся роботи, бо третину заводів і фабрик зруйновано, поля не оброблені, завдані війною збитки обчислюються мільярдом доларів, стільки ж вивезла з країни кліка Сомоси, яка ще до громадянської війни, після землетрусу, збанкрутувала й заборгувалась. Нині борги становлять півтора мільярда доларів. О, втішатись нічим! Великі землевласники перегнали свої череди до Гондурасу, тільки в районі Сомотіло — близько 60 тисяч голів. Гроші витікають тим самим річищем. Уряд нічого не приховує, навіть подає ці факти для преси як доказ того, що країні потрібен спокій і мир, освіта й охорона здоров'я… «Сандінізм — це суто нікарагуанський процес, який сягає корінням у нашу історію», — пояснив мені один з міністрів; точніше й не скажеш.