Матеріал Шрайєр черпає з двох джерел, це — «власний досвід і інформація, які певною мірою замінюють одне одне. Якщо не вистачає власного досвіду, то в пригоді стає збирання фактів». Митець студіює всю приступну фахову літературу. Дуже важливі для нього очевидці події'!. Бажано і відвідати країну, де має розігруватись дія роману, хоча вирішальним, як відзначає письменник, є не кількість подорожніх вражень, контактів, а їхня глибина — тобто ступінь проникнення у певні події, духовної причетності до них.
У другій половині 50-х і в 60-х роках Шрайєр публікує ряд творів — «Постріли над Балтикою» (1956), «Храм сатани» (1960), «Чужий у раю» (1966) та ін, — в яких відображено протиборство двох тенденцій у світовій політиці середини XX століття. Тут особливо вирізняється роман «Сон капітана Лоя» (1956), в якому письменник викриває таємні пружини імперіалістичної політики диверсій і провокацій, підривні дії ЦРУ. Написаний на основі реальних подій, які неодноразово траплялися на початку 50-х років, роман і зараз сприймається як твір дуже злободенний.
У 1959 році побачив світ роман «Зелене страховисько». Розширюючи географію своїх зацікавлень, Шрайєр у цьому творі вперше звертає погляд до Латинської Америки. Пізніше, після перемоги Кубинської революції, письменник двічі побував на острові Свободи. Саме тоді й зароджується у його творчості нова лінія, пов'язана з дослідженням і художнім відображенням дійсності латиноамериканського регіону, позначеної разючими контрастами, гострими суперечностями, політичною нестабільністю, а водночас і глибокими соціально-історичними зрушеннями.
Цілком зрозуміло, що цей комплекс проблем і явищ знаходить художнє втілення передовсім у творчості латиноамериканських письменників, які перебувають у самому вирі подій, спостерігають їх, так би мовити, «зсередини». Пригадаємо такі відомі романи останніх десятиліть, як «Ураган», «Зелений тато», «Очі похованих», разом вони утворюють «бананову трилогію» гватемальця М. Астуріаса, «Скорботний марш для селища Ранкас» перуанця М. Скорси, «Осінь патріарха» колумбійця Г. Гарсіа Маркеса, «Я, Верховний» парагвайця X. Роа Бастоса, «Розправа з методом» і «Весна священна» кубинця А. Карпентьєра.
Звертаються до цього кола проблем і митці інших регіонів, причому не тільки літератори. Найперше, звичайно, слід назвати англійця Г. Гріна з його знаменитим романом «Комедіанти» (1966), де надзвичайно переконливо розкрито механізм диктаторської влади в державах, яким випала лиха доля бути близькими чи дальніми сусідами США на американському континенті. Великого успіху зажив кінофільм американського режисера О. Стоуна «Сальвадор» (1987).
Не залишилась осторонь і німецькомовна література, інтерес якої до центральноамериканського регіону має давню історію. Так, ще 1811 року один з найяскравіших німецьких романтиків Генріх фон Клейст у новелі «Заручини в Санто-Домінго», відображаючи революційні події рубежа XVIII–XIX століть, змалював повстання рабів на Гаїті проти французьких поневолювачів. Та особливо інтенсивно тема життя й боротьби народів Латинської Америки розробляється з 40-х років XX «століття. Це пояснюється тим, що саме тоді в західній півкулі опинилося багато німецьких і австрійських прогресивних письменників, які емігрували з Європи, рятуючись від фашизму. Легендарному борцеві за свободу й незалежність присвячена одна з кращих драм австрійця Ф. Брукнера — «Сімон Болівар» (1942). Його співвітчизник Ф. Гохвельдер у п'єсі «Святий експеримент» (1943) розповідає про знищення в 1767 році в Парагваї заснованої єзуїтами общини, що керувалася гуманними принципами і саме тому виявилася не до вподоби іспанській метрополії, церковним і світським феодалам та купцям. Героями двох нарисів, опублікованих у 1947–1948 роках видатною німецькою письменницею комуністкою Анною Зегерс, стали венесуелець Франсіско Міранда, який стояв біля витоків боротьби латиноамериканських країн проти іспанського панування, і Туссен Лувертюр, засновник першої у світі вільної негритянської республіки на Гаїті. Визвольний рух в заморських колоніальних територіях, спричинений Великою французькою революцією, є темою повістей Зегерс «Весілля на Гаїті», «На Гваделупу повернулось рабство» (обидві — 1949), «Світло на шибениці» (1961). Письменник НДР А. Реня у повісті «Тріні» (1954) простежує революційні процеси у Мексіці 1910-х років. Приклади можна множити, та обмежимось цими.