І Гундлах повинен просто потиснути Дорпмюллерові руку від імені керівництва фірми й надати позачергову відпустку, яка в таких випадках, звичайно, гарантована. Не завдання, а нісенітниця. Страви, які подали йому над Біскайською затокою, були звичайні. Обідаючи, щоб прогнати нудьгу, він переглядав схему повітряних ліній.
— Може, ви ще чогось хочете? — запитала стюардеса, забираючи тацю. Вона здалася йому трохи схожою на Сільвію. Гундлах підвівся, в салоні першого класу було мало пасажирів. Пройшовши між рядами, він знайшов стюардесу в бортовій кухні.
— Адже це літак тої ж моделі, на якому минулого року загинуло триста чоловік?
— Все зроблено, щоб таке не повторилося, сер. Це справді надійна машина.
— Але ж п'ять тижнів польоти на ній були заборонені?! Чи не зіпсувався був тоді двигун? Він же важить аж вісім тонн.
Замість звичайних відповідей, — що то була не помилка конструкторів, а звичайна перевтома матеріалу, що трапляється при скороченні контрольних оглядів — стюардеса лише всміхнулася до нього знизу вгору:
— Якщо ви все це знаєте, то навіщо ж тоді ризикували?
— Це не я ризикував, а мій шеф, який, звичайно, вважає, що мені його завдання приносить втіху.
— Ну а що ви думаєте про це?
Вона йому дуже подобалась. Гундлах із задоволенням провів би з нею ніч, якби можна було все влаштувати.
— Ми робимо зупинку у Панамі, — сказала вона. — Ви там сходите? — її слова звучали як пропозиція.
Він похитав головою, промимривши:
— Мені треба до Сальвадору.
— Ви, мабуть, смілива людина; адже там зараз стріляють.
— Нехай собі. Хіба це обходить тих, хто сидить дома?
— А ваш шеф не міг якось інакше спекатися вас?
— Та щоб бути точним: з усієї фірми я єдиний знаю, де знаходиться та країна.
Тепер їй треба було варити каву, й Гундлах повернувся на своє місце. Баляси (із стюардесою) нічого не змінили, й нудьга не минала. Сонце заходило ніби опираючись, бо летіли йому навздогін. Якось Гундлахові навіть здалося, що сонце заходить на сході. Це сталося того разу, коли дзьобатий «Конкорд» за двісті двадцять п'ять хвилин між першим і другим сніданком доніс його з Парижа в Нью-Йорк. Двадцять процентів надбавки за перший клас, бортовий туалет тісний, мов ящик фокусника, в якому тебе наче розпилюють перед глядачами, шипіння і свист у синьо-фіолетовій висоті… Лайнер літав, як і раніше, незважаючи на значне зростання цін на пальне; лише наполовину завантажений пасажирами, пролітаючи над Атлантикою, він спалював по тонні гасу на кожного пасажира; в чотири рази більше, ніж літак типу «Джамбо». Вінтер мало не послав був його летіти «Конкордом» через Каракас, або через Лондон на Мехіко.
Завжди оця навіжена квапливість! Вона й окрилювала, стимулюючи активну діяльність, й водночас викликала в нього почуття спустошення й монотонності, банального марнування життя. Кому потрібна така «реактивна» діловитість? Зрештою, усе, що Гундлах досі робив, його майже не цікавило, лише сприяло кар'єрі. Йому здавалось, ніби між ним і навколишнім світом стоїть холодне скло, якого він не помічає. В студентські роки вони навіть винайшли слово для назви цього поняття: відчуження. Тоді вважалося модним пояснювати все суспільними законами, посилатися на раннього Маркса. Тим часом він віддав перевагу Фрейду, новоявленому Мойсею, цілій школі, на яку спиралося також його ремесло… Ні, ця його жадоба дії й нетерплячка йшли, мабуть, від усвідомлення того, що живе він лише раз. Кожен поспішає зробити якомога більше в своєму житті, якомога більше досягти за ці відпущені йому роки; так, мабуть, і повинно бути.
В усякому разі Гундлах це зрозумів — і все-таки не знаходив виходу. Хто ж наважиться вистрибнути з поїзда на повному ходу? Він цього не зробить. Краще замовить зараз подвійну порцію віскі, щоб заснути. З іншими в таких випадках буває по-різному: одні розкисають і починають думати про своїх рідних удома, показуючи супутникам сімейні фотографії, інші шлють з вокзалів і аеропортів барвисті поштові листівки. На нього, звичайно, також чекали вдома, проте він чітко знав, що все це його мало хвилювало, коли лише іноді згадував прожитий з Франціскою рік. Вони навіть не поспали разом перед його від'їздом — не мав часу, довелося нашвидку пакувати речі, але йому було байдуже. Шкода, що Франціска не може поїхати разом з ним, сказав він на прощання, дивлячись на її сумне обличчя. Вона відповіла, що не має великого бажання подорожувати. Їй досить усвідомлення того, що всі ті країни, де він бував, справді існують…