Під час короткого перельоту в Португалію Гундлах намагався за повідомленнями преси скласти собі уявлення про політичне становище в цій країні. Прогноз невтішний, йде підготовка до президентських виборів. Наступної неділі боротьба прем'єр-міністра Са Карнейру за владу досягне свого апогею. Його правоцентристський союз в жовтні набрав 47 процентів всіх голосів, а португальські ліві партії, що протягом кількох років стояли при владі, зазнали поразки. Франсіску Са Карнейру, сухорлявий адвокат з міста Порту з задерикуватим довгим носом, вигравав тепер, як видно, раунд за раундом. Він прагнув сформувати найконсервативніший у Західній Європі уряд, замінивши президента Еанеша на молодого генерала, за яким, як таємний державний апарат, стояв «Союз екс-командос» — еліта колишньої колоніальної армії, що покрила себе ганьбою в Анголі і Мозамбіку. Са Карнейру навіть погрожував подати у відставку, якщо не буде обраний його ставленик — генерал. Гвардія того генерала нараховує три тисячі солдатів, запеклих убивць, яких лісабонська газета «О Діабо» назвала «людьми з граніту» і «скарбом португальської душі». Фінансована підприємцями, що називають себе «друзями командос», та гвардія служила досі для придушення бунтівних робітників. Жоден журналіст не наважувався критикувати акції тих головорізів.
Згадавши про свою батьківщину, Гладіс подумала, що зараз, мабуть, і тут не краще. За останні сім років після квітневої революції 1974 року Португалія різко скочувалась вправо. Прем'єр зганяв селян з усуспільнених земель, збирався запровадити 55-годинний робочий тиждень — на таке навіть сам Салазар не наважувався, — а після виборів планував навіть змінити конституцію і перевести банки й страхові компанії в приватний сектор, повернути їх колишнім власникам… Гундлах розумів, що цей вітер справа дме також і їм в обличчя. До того ж для них він був ще дошкульнішим. Але того, що сталось, ні чекати, ні передбачити аж ніяк не можна було. Буквально за п'ятнадцять хвилин до їх приземлення в аеропорту «Портела де Сакавем» на північній околиці Лісабона літак Са Карнейру, що гасав у передвиборній гарячці по країні, розбився! Загибель прем'єр-міністра — це вибух такої сили, який заглушив усі інші.
Таксі довезло їх до готелю «Дипломатіко» на вулиці Кастільйо. Комфорт повний, а ціна за номер зовсім невисока, через інфляцію в Португалії один ескудо йде за два центи. Ще з Мадріда Гундлах домовився по телефону про кілька ділових зустрічей, але коли набрав номери, плани його розладнались. Всі абоненти просторікувато вибачались, обіцяючи повернутись до цієї розмови наступного тижня, і навіть «Републіка», газета соціалістів, перенесла день зустрічі: що поробиш — вибори президента і сенсаційна смерть прем'єра, отже, їхній приїзд залишається ніким не поміченим. Кого цікавлять зараз події в далекій маленькій країні? Кожний сьомий португалець без роботи, інфляція мчить галопом, вони потрапили в одну з найбідніших європейських країн, заклопотану власним лихом, в найнесприятливіший момент. Кого вони розраховували привернути на свій бік і на що, власне, вони сподівались?
Гладіс наполягала на негайному від'їзді, її настрій зовсім зіпсувався. А Гундлах радив зробити перепочинок, а не гасати сторч головою з країни в країну! Повітря тут м'якіше ніж в Мадріді. Вони прогулювались по парку Едуарда VII, піднялись до колонади, спорудженої з дивовижною помпезністю в епоху Салазара. Внизу під ними прямо до центру міста простягся поміж пагорбами фешенебельний бульвар Свободи. Гундлах знав, що на одному з пагорбів ліворуч в затишному будинку, спорудженому в стилі барокко, з круглими вікнами на верхньому поверсі міститься посольство Федеративної Республіки Німеччини. Кілька років тому Гундлах був там з директором Люппом. Консервативні дипломати, щоб залишитись у грі, вдавали з себе поборників прогресу, дозволяючи прогресивним митцям працювати на ниві культурного обміну, але замовлення від Рейнського будівельного концерну не прийняли… Тоді цей крок здавався Гундлаху досить хитрим, а тепер він вважав його підступним.
— А он там, — запитала Гладіс, — що це, Африка?
Гундлах дивився, усміхаючись, на її відкрите обличчя: в ньому як у люстерку віддзеркалювався кожен порух її душі. Гладіс розсмішила його, переплутавши гирло Тежу з Гібралтарською протокою. Але він був радий, що нові враження покращують її самопочуття. Він зупинив таксі, щоб повезти її по місту, познайомити з площами і пам'ятниками Лісабона (сам він бував тут не раз), зайти в собор святого Георгія, що височів над провулками старих кварталів, подивитись на Белемську вежу з її мавританськими колонами й балкончиками в індійському стилі. Але пішов дрібний набридливий дощ, Лісабон якось відразу втратив свої барви, і лише в музеї Гульбепкяиа Гуидлахові вдалося розвеселити Гладіс. Їй сподобалась вже сама будівля музею — скло й бетон, а всередині — заповіт нафтового мільярдера на знак його вдячності Португалії за притулок і помірні податки. Розглядаючи шедеври мистецтва, Гладіс соромливо усміхнулась і призналась, що в юності мріяла стати художницею. Один друг їхньої родини давав їй уроки і по-батьківськи підтримував.