Засвистіли лопаті, загриміли мотори потужністю 600 кінських сил — аж у вухах позакладало, й Гундлах подумав: «Саме отак, напевно, й везуть до катівень». Режим перебував у скруті, він був засліплений люттю, немов поранений звір… Скільки ж їм ще летіти? Повітряним шляхом до Сан-Сальвадора лишалось кілометрів двісті, то була їхня станція призначення. Треба мати мужність, щоб підвестись у наручниках, переплигнути через оту річ, що лежить на підлозі, й кинутись у люк — він прочинений настільки, що можна вистрибнути. Це набагато краще, ніж, змирившись, чекати, що буде далі! Але Гундлах знав, що то безглузда думка. Коли вертоліт робив поворот, він бачив порослі лісом верхи, потім унизу вищирився кратер якогось вулкану. Коли вертоліт почав приземлятись, у Гундлаха перехопило подих. Він глянув на годинник солдата, що сидів поруч. Було за двадцять хвилин п'ята.
Лопаті, затріщавши, незабаром спинились; один солдат рвучко відсунув двері, Гундлаха виштовхнули на сліпуче сонце. Його повели до «джипа». Сідаючи в кабіну, він спіткнувся й побачив, що Гладіс ведуть до другої машини. Це, очевидно, було Ілопанго. Оплот режиму! Гундлахові аж в очах потемніло, їх повезли до пофарбованих у зелене кам'яних бараків, повз реактивні винищувачі, повз уламки літака, що впав носом на бетон; тут же лежав понівечений корпус вертольота, обгорілий і схожий на кістяк велетенського страховиська. Кілька французьких «магістрів» стояли на колесах, але були «розбазарені», як висловлювалися своїм жаргоном пілоти, — розібрані на деталі для ремонту інших літаків. Трохи віддалік височіла акуратна споруда аеровокзалу, зведеного Рейнською фірмою промислового будівництва, а поперед неї — касовий зал, поруч з яким були стіною викладені мішки з піском; біля них стояла варта. Військовий сектор аеропорту був обгороджений двома й навіть трьома рядами колючого дроту. Над огорожею височіли сторожові вежі з прожекторами; тут жодна людина не могла проскочити непоміченою… Гундлах пригадав минулу осінь, повітряне таксі й чемного хлопця Петера Гертеля. Тоді Гертель казав: непотрібно ніяких формальностей, все минеться гладенько, доктора Гундлаха тут вважають значною персоною… До певної міри це й сьогодні так, бо хіба інакше вони везли б його сьогодні в вертольоті? Чи, може, це єдиний можливий шлях, бо партизани контролюють всі наземні дороги?
Солдати були в іншій формі, кольору хакі, пропотілій наскрізь, і їх важко було відрізнити один від одного. Гундлаха повели довгим коридором. Всюди грюкали солдатські підбори, а він ніяк не міг збагнути, де ж поділася Гладіс. Десь недалеко клацали електричні друкарські машинки, його ввіпхнули в двері, на яких висіла табличка «МААГ». Кімната порожня, на вікнах жалюзі. З коридору долинуло кілька слів англійською мовою; можливо, тут якась американська служба? За мить увійшов худорлявий чоловік у гарному цивільному костюмі. Він діловито сів за стіл і наказав вартовому вийти за двері. Очі його так і бігали, рухи були, ніби в кота. Це викликало тривогу. Нахиливши голову з пласким лобом уперед, він пересвідчився:
— Містер Гундлах, так?
Тоді підвівся й зняв з Гундлаха наручники.
— Зараз ми підемо до шефа, — сказав він. — Але я хочу дати вам пораду: не затримуйте нас, у нас іще багато роботи, до того ж ми все про вас знаємо.
Судячи з уніформи, шеф був майором військово-повітряних сил Сполучених Штатів Америки. Він сидів у гвинтовому кріслі за письмовим столом, на якому, крім двох телефонів і попільнички, не було нічого. Це був стрункий чоловік років під сорок, на його маленькій голові сивіло коротко підстрижене волосся, з-за окулярів з воронованого металу на Гундлаха дивились уважні очі. Шкіра кістлявого, з міцними щелепами обличчя мала колір вівсяного відвару, здавалося, ніби майор прибув сюди зовсім недавно й ще жодного разу не виходив із цієї кімнати.
— Сідайте! — запропонував він. — Що, перелякались? У вас жалюгідний вигляд.