— Майоре, де моя супутниця? — спитав Гундлах.
— Тут, поблизу, — відповів той. — Вона ще в нашому розпорядженні.
— Ви наказали привезти нас сюди, підозрюючи в убивстві?..
— Не ми, а власті Сальвадору. Вони не мають спеціального договору з Гондурасом, інакше й мови не було б, передавати чи не передавати вас у їхні руки.
— Отже, ви припускаєте, що це просто помилка?
— Ніякої помилки тут немає, — підвищив голос чоловік у цивільному. — Адже сеньйора Ортега без усякого сумніву замішана у викраденні людей. І ви дуже доречно тут приземлилися. — Він ніби аж звівся навшпиньки, далі почав ходити туди й назад за спиною Гундлаха, й голос його був ущипливий і підступний. Він зненацька схопив Гундлаха за вилоги піджака й повільно притяг до себе — Ну, кажи ж! — Кожен звук пронизував Гундлаха наскрізь. — Не бійся сказати правду!
Вони взяли його в лещата, запитання сипались на нього з усіх боків, щораз несподіваніші. Ці люди знали про нього все, їх цікавили лише деталі, наприклад, як Гундлах і Гладіс пробралися через Беліз і чому завернули на Кубу.
— То була своєрідна перевірка, — відповів Гундлах. — Вони хотіли пересвідчитися, чи я не троянський кінь.
Засмаленими пальцями розчавивши в попільничці сигарету, майор прикурив нову.
— Перевірка? — Він уважно подивився на Гундлаха й наказав принести кави. Після напруженого перехресного допиту майор трохи розслабився і заговорив до Гундлаха вже як до рівного. Звичайно, він належав до тих, що домагаються свого, навіть не підвищуючи голосу. — І все-таки ви допомогли мені дещо зрозуміти.
— Не хотілося вас засмучувати, — мовив Гундлах.
— Це добре. Збільшуються ваші шанси якось вискочити з цієї халепи.
В кімнаті гув кондиціонер, який боровся з тютюновим димом.
— Майоре, я не агент і не маю чого від вас приховувати… Ну гаразд, ми вели агітацію і збирали пожертви на користь Фронту національного визволення, хоча це, звичайно, вам не дуже подобається…
— Щодо мене, — сказав майор, — то кожен має право вільно висловлювати свою думку, навіть помилкову. Проте хунта дивиться на це по-іншому. І все-таки я спробую умовити їх, щоб вони лише вислали вас із країни.
В Гундлаха з'явилося якесь незрозуміле відчуття, схоже на вдячність. Він щойно проклинав цих людей, а тепер ніби каявся. Їм було щось потрібне від нього, інакше навіщо б вони пропонували йому каву й після того виснажливого допиту знову заводили невимушену розмову? Але що ж він міг їм запропонувати?
— Я дуже прошу вас, зробіть те саме й для Ортеги, сер. Вона завжди підкреслювала, що партизани згодні вести переговори з вами, з вашим урядом. А ви ж знаєте, що означає передати її в руки хунти.
— Можливо, це можна буде зробити й для неї, — встряв у розмову цивільний, — якщо ви засвідчите перед журналістами, що отримали на Кубі гроші, за які купили зброю, скажімо, у Брюсселі.
— О боже, на таку брехню вона нізащо не погодиться! — з жахом вигукнув Гундлах.
— Ну що ж, ми можемо два-три дні потримати вас у себе, але потім… Розумієте?
Гундлаха знову огорнув страх. Тільки-но він думав про майора, що то порядна людина, раціоналіст, і, хоч яка жорстока його робота, він просто нездатний змушувати людей, тим більше жінку, говорити неправду, піддавати їх тортурам. Адже це не В'єтнам. Він має справу з освіченими людьми, які говорять з ним на його ж мові. А тепер Гундлах уже не мав упевненості в цьому. Він відчував — майор здатен піти на все, жорстокий і байдужий до чужої долі. В кімнаті хмарою повисла тривога. Те, що відбувалося на цій землі, дуже непокоїло майора, він мусив щось робити, а Гундлах мав йому в цьому допомогти.
— Якщо ваша подруга така непідкупна, — сказав майор, — то, може, ви спробуєте її вмовити? У вас проблеми свої, а в нас — свої, найкраще їх розв'язувати спільними зусиллями. Вашу думку ми знаємо, за океаном ви говорили надто гучні слова; було б чудово, якби ви добре обдумали свою поведінку. Якою б не була ваша допомога, вона нічого не варта, якщо ви діятимете без переконань. Гадаю, вам усе зрозуміло?
Гундлах нічого не відповів.
— Любий мій, адже ми стоїмо тут спиною до стіни.
— Що ви маєте на увазі, сер? — запитав Гундлах.
— Не прикидайтесь дурником! — сердито крикнув цивільний.
— Ви боїтесь хунти, — сказав майор, — і страх ваш небезпідставний. Ми знаємо їхню лють і знаємо, що буде, коли передамо вас їм до рук. Ми не маємо іншого виходу. І все-таки хочемо вам допомогти, незважаючи на небезпеку, на яку можемо наразитися, хоча ми й громадяни США. І це справді ваш останній шанс…
У майора погасла сигарета, й помічник умить підніс йому запальничку. Він зробив це так блискавично, ніби вона горіла ще в кишені.