Еркюль Пуаро простягнув перед себе руки і вигукнув:
— Це прекрасно! Це неповторно!
Мередіт Блейк обізвався голосом, ніби йому щось застряло в горлянці:
— Вона була такою молодою…
Пуаро кивнув і сам себе запитав: «Що собі уявляє більшість людей, коли говорить: така молода? Під цим розуміють, певне, щось невинне, що викликає особливу симпатію, щось беззахисне. Так звичайно це розуміють. Але молодість — це зовсім не те! Молодість жорстока і груба. Міцна, сильна, але й жорстока. Ї ще одне: молодість вразлива!»
Вони пішли до виходу. Інтерес Пуаро до Ельзи Грієр, яку він збирався незабаром відвідати, зростав. Цікаво, що зробили роки з того пристрасного, нестримного і жорстокого створіння?
«ОДНОМУ ПОРОСЯТКОВІ ДАЛИ ПЕЧЕНЮ…»
У будинку на Брук-стріт у віконних ящичках росли тюльпани «Дарвін». Великий вазон білого бузку в холі пахтів так, що було чути аж до вхідних дверей.
Середнього росту дворецький узяв із рук Пуаро капелюх, тростинку і, передавши їх служці, поштиво мовив:
— Прошу сюди, добродію.
Пуаро пішов за ним уздовж холу, потім вони спустилися сходинками вниз. Дворецький відчинив двері і чітко, мало не по складах, назвав прізвище відвідувача. Двері За ним зачинилися. Високий і стрункий чоловік підвівся з стільця, що стояв біля каміна, і рушив назустріч.
Лорд Діттишему бралося до сорока. Він був не тільки пером Англії, але й поетом. Дві його віршовані фантастичні драми були поставлені з величезними витратами і мали так званий «шановний успіх». Високий лоб, вольове підборіддя, прекрасні очі.
— Сідайте, пане Пуаро.
Пуаро сів і взяв запропоновану господарем сигару. Лорд Діттишем прикрив коробку, запалив сірника, дав прикурити Пуаро, затим також сів і задумливо поглянув на гостя.
— Ви прийшли побачити мою дружину. Це я знаю.
Пуаро відповів:
— Леді Діттишем не відмовила мені в люб'язності?
— Так.
Настала мовчанка. Пуаро запитав навмання:
— Я сподіваюсь, ви нічого не маєте проти, лорде Діттишем?
Несподівана усмішка раптом змінила ніжне і мрійливе обличчя.
— Заперечення чоловіків, пане Пуаро, сьогодні всерйоз ніхто не сприймає.
— Отже, у вас є заперечення.
— Ні. Цього я не можу сказати. Проте мушу зізнатися, я дещо боюся ефекту, який викличе в моєї дружини ця зустріч. Кажу вам цілком відверто: чимало років тому, коли моя дружина була ще дуже молода, їй довелося зазнати досить тяжкого випробування. Звичайно, вона прийшла в себе після того удару. Я навіть згоден вважати, що вона забула про нього. А тепер приходите ви, і, безперечно, ваші запитання викличуть старі спогади…
— Це справді гідне співчуття, — ввічливо сказав Пуаро.
— Я не відаю, який буде результат.
— Можу запевнити, лорде Діттишем, що я буду виключно стриманим і зроблю все можливе, щоб не нервувати леді Діттишем. Безперечно, у неї ніжний і нервовий темперамент.
Співбесідник несподівано розсміявся.
— У Ельзи? Ельза здорова й міцна, мов коняка.
— Тоді… — Пуаро дипломатично примовк.
— Моя дружина спроможна витримати будь-яке потрясіння і в будь-якій кількості. Чи знаєте ви, чому вона погодилася зустрітися з вами?
Пуаро відповів коротко:
— З цікавості?
Щось подібне до поваги прослизнуло в очах співрозмовника.
— Отже, ви зрозуміли.
— Це неминуче. Жінки завжди готові зустрітися з детективом, чоловіки посилають його до біса.
— Є й жінки, які також могли б послати його до біса.
— Після того, як побачать його. Але не до того.
— Можливо… — Лорд Діттишем помовчав. — Що вони мали на увазі, коли надумалися писати цю книгу?
Еркюль Пуаро стенув плечима,
— Мода оживляє багато дечого… Старі мелодії, старі водевілі, старі костюми і навіть злочини минулого.
— Тьху!
— Тьху, якщо вам хочеться, але ви не зміните людського норову. Вбивство — це драма. Потреба в драмі в людей надто сильна.
Лорд Діттишем прошепотів:
— Знаю, знаю…
— Так що, як бачите, книжка буде написана. Моє завдання — перешкодити проникненню туди помилкових тверджень і фальсифікацій відомих подій.
— Події, наскільки мені відомо, були обнародувані.
— Так. Але не їхні тлумачення.
— Що ви цим хочете сказати, пане Пуаро?
— Дорогий мій лорде Діттишем, є багато поглядів на одні й ті ж події. Наприклад, історичні. Відомо, що написано багато книжок про Мері, королеву Шотландії. В одних вона зображена великомученицею, в інших — розкладеною і безпринципною жінкою, а подекуди — досить убогою духом, інколи навіть убивцею та інтриганкою…