Смугач стрімголов летів вперед. Вочевидь, гарпун не зачепив жодного важливого для його життя органу. Судячи з нахилу каната, можна було здогадатися, що кит не лише не збирається підніматися на поверхню, але й, навпаки, глибше і глибше занурюється під воду.
– Чорти б його вхопили! – вигукнув капітан Халл. – Здається, ця тварюка має намір зжерти усі п’ять кілець!
– І відтягти нас подалі від «Пілігрима», – додав боцман Хоуік.
– І все ж таки він буде змушений піднятися на поверхню, аби ковтнути повітря, – зауважив капітан Халл. – Адже кит – не риба: він потребує повітря так само як людина.
– Він затримує дихання, щоб плисти швидше, – засміявся один із матросів.
Дійсно, канат продовжував розмотуватися з тою самою швидкістю.
Невдовзі до третього ліня довелося прив’язати четвертий і матроси, підрахувавши подумки свою частку від продажу кита, занепали духом.
– Проклятуща тварюка! – бурмотів капітан Халл. – Нічого подібного в житті не бачив! Чортів смугач!
Врешті-решт і п’яте кільце пустили в хід. Залишилася ще половина, коли раптом канат послабшав.
– Чудово! Чудово! – вигукнув капітан Халл. – Лінь провисає, отже, смугач стомився.
Цієї хвилини вельбот знаходився за п’ять миль за вітром від «Пілігрима».
Капітан Халл підняв вимпел на кінці багра тим самим даючи сигнал наблизитися.
За мить він побачив як Дік Сенд за допомогою Тома та його товаришів налаштовує реї, хапаючи вітрилами вітер.
Але вітер був слабким, він задував поривчасто і дуже швидко спадав. За цих умов «Пілігриму» було складно наблизитися до вельбота, навіть якщо б кораблю вдалося його наздогнати.
Тим часом, як і припускав капітан Халл, смугач піднявся на поверхню подихати. Гарпун все ще стирчав з нього. Поранена тварина декілька хвилин незворушно лежала на воді, вочевидь, чекаючи на дитинча, яке, схоже, відстав під час цих шалених перегонів.
Капітан Халл наказав веслярам налягти на весла і невдовзі вельбот знову опинився поряд зі смугачем.
Два матроси склали весла і, так само як капітан, взяли до рук списи, якими добивають пораненого кита.
Хоуік обережно просував вельбот, ладний тієї ж миті відвести його на безпечну відстань, якщо кит раптово кинеться на них.
– Увага! – гукнув капітан Халл. – Добре прицільтеся, хлопці, бийте без промаху!.. Ти готовий, Хоуік?
– Та я готовий, капітане, – відповів боцман, – але мене бентежить те, що після такого скаженого ривка наш смугач раптово затихнув…
– Мені теж це видається підозрілим.
– Слід бути обачними.
– Так. Одначе, не кидати ж усе напризволяще! Вперед!
Запал капітана Халла зростав.
Шлюпка наблизилася до кита, який лише кружляв на місці. Дитинча біля нього не було і, можливо, мати шукала його.
Раптом смугач махнув хвостом і одразу відплив вперед футів на тридцять.
Невже він знову налагодився тікати? Невже доведеться поновити це безкінечне переслідування?
– Начувайся! – закричав капітан Халл. – Він зараз набере розгону і накинеться на нас! Відходь, Хоуік! Відходь!
Дійсно, смугач повернувся головою до вельбота. Грізно вдаряючи плавцями по воді, він кинувся на людей.
Боцман, вдало розрахувавши напрям атаки, рвонув вельбот в бік, і кит з розгону проскочив повз човен, не зачепивши його.
Капітан Халл та обидва матроси скористувалися нагодою і встромили списи в тіло ссавця, намагаючись зачепити який-небудь життєво важливий орган.
Смугач зупинився, високо випустив два фонтани кривавого кольору і знову кинувся на вельбот, буквально вистрибуючи з води. Необхідно мати неабияку мужність, щоб не втратити голову перед розлюченним гігантом.
Проте Хоуік знову встиг відвести вельбот в сторону і ухилитися від удару.
Тієї миті, коли смугач пронісся повз вельбот, три списи знову залишили три глибокі рани на його тілі. Проте цього разу кит з такою силою вдарив своїм страшним хвостом по воді, що здійнялася величезна хвиля, неначе в бурю.
Вельбот трохи не перекинувся. Хвиля перехлюпнула через борт і затопила його наполовину.
– Відро! Відро! – вигукнув капітан Халл.
Двоє матросів покинули весла і гарячково почали вичерпати воду. Тим часом капітан Халл відрубав лінь, зовсім непотрібний тепер.
Ні, втративши глузд від нестерпного болю, тварина навіть і не думала більше про втечу. Кит в свою чергу нападав першим і його агонія обіцяла бути жахливою.
Втретє смугач повернувся до шлюпки – «лоб до лоба», як сказав би моряк.
Однак тепер, обважнілий від води човник втратив моторність. Яким чином він міг уникнути загрози? Вже неможливо було ним кермувати, а тим більше врятуватися втечею.
З яким завзяттям не гребли б матроси, відтепер стрімкий смугач міг ривком наздогнати шлюпку. Час було припинити погоню та подбати про самозахист.