П’ять років — ще зовсім дитячий вік, тож наука йде куди краще, коли уроки схожі на веселу гру.
Джек учився читати не за абеткою, а з допомогою дерев’яних кубиків, на яких були написані червоною фарбою великі літери. Місіс Велдон складала якесь слово, а потім змішувала літери, і Джек мав скласти його знову.
Малому дуже подобалось отак, граючись, учитися. Щодня він грався по кілька годин то в каюті, то на палубі, складаючи слова й знову змішуючи кубики.
Якогось дня ця гра призвела до події, та ще й такої незвичайної, що про неї варто розповісти докладніше.
Це сталося вранці 9 лютого. Джек лежав на палубі, спершись на лікті, і складав слово, що його старий Том мав скласти знову після того, як змішають літери. Том стояв, за правилами гри, затуливши очі долонею, щоб не бачити слова, яке складав малий Джек.
Серед літер, — їх налічувалось до п’ятдесяти, — були великі й маленькі, а на деяких кубиках стояли ще й цифри, щоб можна було вчитися не тільки читати, а й рахувати.
З викладених у ряд кубиків малий Джек брав то один, то другий, складаючи слово. То була справді нелегка робота.
Раптом Дінго, що вертівся біля хлопчика, завмер. Піднявши праву лапу, він утупився в кубики і закрутив хвостом. Потім кинувся вперед, схопив один кубик і, відбігши, поклав його на палубу.
На кубику стояла велика літера «С».
— Дінго! Навіщо ти взяв кубик, Дінго? — закричав малий Джек: він злякався, щоб собака, бува, не проковтнув його «С».
Але Дінго повернувся і, повторивши ту саму стійку, схопив другий кубик і поклав поряд з першим.
На другому кубику стояло велике «В».
Цього разу Джек скрикнув із подиву.
На його крик підбігли місіс Велдон, капітан Халл і Дік Сенд, які гуляши на палубі. Малий Джек розповів їм про чудну поведінку Дінго.
Дінго розрізняє літери! Дінш вміє читати! У цьому немає сумніву! Джек це сам бачив!
Дік Сенд хотів забрати обидва кубики й віддати їх своєму другові Джеку, але Дінго загрозливо вискалив зуби.
Однак Джек усе ж якось забрав кубики й поклав їх у ряд.
Дінго знов — раз і вдруге — кинувся туди, ще раз схопив ті самі кубики й повідносив їх убік. Потім ліг, Поклавши на кубики обидві лапи й усім своїм виглядом показуючи, що нікому їх не віддасть.
На кубики з іншими літерами собака не звертав уваги, неначе вони не існували.
— Дивна річ! — зауважила місіс Велдон.
— Справді, дуже дивна, — відповів капітан Халл, пильно дивлячись на літери.
— «С. В.», — сказала місіс Велдон.
— «С. В.», — повторив капітан Халл. — Саме ці літери вигравіювано на нашийнику Дінго!
Повернувшись до старого негра, він спитав:
— Томе, ви, здається, говорили, що цей пес належав капітанові «Вальдека» від недавнього часу?
— Еге ж, містере капітан, — відповів Том. — Дінго пробув на кораблі років два.
— І ви також казали, що капітан «Вальдека» підібрав його на західному березі Африки?
— Так, неподалік од гирла Конго. Я не раз чув, як капітан казав це.
— І ніхто не дізнався, — вів далі капітан Халл, — чий це пес і звідки він там узявся?
— Ніхто, містере капітан. Із знайденими собаками гірше, ніж з дітьми. У них немає ніяких документів; до того, вони не можуть нічого розповісти.
Капітан Халл мовчав, замислившись.
— Невже ці дві літери щось вам нагадують? — спитала місіс Велдон через якийсь час.
— Так, місіс Веддон, вони навіюють мені один спогад. А втім, можливо, що це дивний збіг.
— Який?
— Ці літери можуть мати певне значення й указати нам шлях до з’ясування долі одного безстрашного мандрівника.
— Що ви маєте на увазі?
— Зараз я все поясню, місіс Веддон. 1871 року, тобто два роки тому, за дорученням паризького географічного товариства один французький мандрівник вирушив до Африки з метою перетнути її з заходу на схід. Відправною точкою було саме гирло Конго, а кінцевою — мис Дельгадо в гирлі Рувуми, що за її течією він мав спуститися. Ім’я цього мандрівника — Самюель Вернон.
— Самюель Вернон? — повторила місіс Велдон.
— Так, місіс Велдон. Так-от — його ім’я й прізвище починаються якраз з отих літер, що їх вибрав Дінго з-поміж інших і які вигравіювані на його нашийнику.
— Справді! А що було далі з цим мандрівником?
— Він вирушив у експедицію, й відтоді від нього — ні чутки, ні вістки.
— Жодної? — спитав Дік Сенд.
— Жодної.
— То що, на вашу думку, з ним сталося? — спитала місіс Велдон.
— Гадаю, Самюелю Вернону не пощастило дістатися до східного берега Африки: або ж його взяли в полон тубільці, або він загинув у дорозі.