Коли шхуна-бриг підійшла до місця катастрофи, місіс Велдон упала навколішки, звівши руки до неба.
— Помолімося! — мовила набожна жінка. — Помолімося за нещасних!
Поруч з нею, плачучи, став навколішки малий Джек. Бідний хлопчик усе зрозумів. Дік Сенд, Нен, Том та інші негри стояли зі схиленими головами, проказуючи молитву за місіс Велдон.
— А тепер, друзі мої, — мовила до супутників місіс Велдон, — попрохаймо у Всевишнього сили й відваги для нас самих!
Атож! їхнє становище було таке важке, що їм залишалося тільки чекати порятунку від Всевишнього.
На «Пілігримі» не було ні капітана, щоб командувати, ні матросів, щоб виконувати команди. Судно перебувало серед безкраїх просторів Тихого океану, за сотні миль до найближчого берега, віддане на ласку вітру та хвиль.
Яка ж то лиха доля послала цього смугача назустріч «Пілігримові»? Яка ще лихіша доля спонукала нещасного капітана Халла, такого обережного й завбачливого, вирушити на полювання заради того, щоб довантажити трюми? І яка жахлива — хоч хай і поодинока в історії китового промислу — катастрофа: загинула вся команда китобійної шлюпки!
Так, лихо було страшне.
На борту «Пілігрима» не зосталося жодного моряка!
Ні, один усе ж зостався: Дік Сенд! Але він — молодий матрос, п’ятнадцятирічний юнак!
Однак тепер він — капітан, боцман, матрос, одне слово, уособлює собою всю команду.
На борту є пасажири — мати з сином та їхні супутники, і це іце дужче ускладнювало становище.
Правда, є ще п’ятеро негрів. Це славні, хоробрі, сумлінні люди, готові виконувати його накази, однак вони анічогісінько не тямлять у морській справі!
Дік Сенд, схрестивши руки, непорушно стояв на палубі й дивився на хвилі, що поглинули капітана Халла, якого він любив, мов батька. Потім окинув зором обрій, силкуючись нагледіти судно, що в нього міг би попросити допомоги або хоч пересадити на нього місіс Велдон.
Юнак ні в якому разі не збирався покинути «Пілігрим», не довівши його до найближчого порту! На іншому судні місіс Велдон і Джек були б у більшій безпеці, і він би принаймні не боявся за цих двох людей, що стали йому як рідні.
Але океан був пустельний. Круг «Пілігрима», скільки сягало око, були тільки небо та вода.
Дік Сенд надто добре знав, що вони перебувають далеко осторонь від морських торгових шляхів, а всі китобійні судна плавають іще далі, в південніших широтах, тримаючись місць свого промислу.
Доводилось дивитися небезпеці просто в вічі, бачити все так, як воно було. Що й робив Дік, щиросердно благаючи у Всевишнього допомоги й захисту. «Що робити? — думав він. — Яке рішення прийняти?»
Цієї миті на палубі знов з’явився Негору. Він пішов до камбуза відразу після катастрофи. Ніхто б не міг сказати, яке враження справила трагедія на цього загадкового чоловіка. Він дивився на згубне полювання, не зробивши жодного жесту, не мовивши жодного слова. Та ніхто в ті хвилини не звертав уваги на кока. Проте якби хто й подивився на португальця, то помітив би, що хоч він жадібно стежив за всіма подробицями полювання, обличчя його було незворушне. Він не підійшов до місіс Велдон, коли та молилася за загиблих.
Негору попрямував на корму, де непорушно стояв Дік Сенд. Кок спинився за три кроки від юнака.
— Ви хочете поговорити зі мною? ввічливо спитав Дік Сенд.
— Ні, я хотів би поговорити з капітаном Халлом, — холодно відповів Негору, — а якщо його немає, то з боцманом Говіком.
— Але ж вам добре відомо, що обидва вони загинули! — вигукнув юнак.
— То хто тепер командує на кораблі? — зухвало кинув Негору.
— Я, — не вагаючись, мовив Дік Сенд. — Капітан «Пілігрима» тепер я.
— Ви?! — Негору здвигнув плечима. — П’ятнадцятирічний капітан?
— Так. П ’ятнадцятирічний капітан! — відповів юнак, підступаючи до кока.
— Так, — сказала місіс Велдон. — На судні є капітан — капітан Дік Сенд! Прошу це пам’ятати. І знайте — він зумів добитись послуху від кожного!
Негору вклонився, насмішкувато промимривши кілька слів, що їх годі було розчути, й неквапливо повернувся до себе в камбуз.
І Дік нарешті прийняв рішення!
Тим часом вітер дедалі дужчав; шхуна-бриг, набравши ходу, вже покинула поле рачків.
Дік Сенд оглянув вітрила, потім обвів уважним поглядом людей на палубі. Юнак розумів, яку велику відповідальність бере на себе, проте ухилятись від неї не хотів. Очі всіх супутників були звернені на нього. І, прочитавши в цих очах беззастережну довіру, Дік Сенд у кількох словах сказав, що люди можуть цілком покластися на нього.