Я не був таким, як він, я не вірив у Бога так, як він.
Я блукав вулицями, зрозпачений, у глибокій депресії, а у вухах лунав батьків голос, який читав з Біблії: «Так само й чоловіки, позоставивши природне єднання з жіночою статтю, розпалилися своєю пожадливістю один до одного, і чоловіки з чоловіками сором чинили. І вони прийняли в собі відплату, відповідну їхньому блудові». Або: «Вони знають присуд Божий, що ті, хто чинить таке, варті смерті…»[1]
Я давно вже мав відважитися і вчинити йому наперекір. Натомість упокорився і пішов учитися. Я, грішний і ганьби вартий, один з тих, хто заслуговує на смерть.
Батько оскаженів від люті, коли я раз прийшов додому й сказав, що не можу більше продовжувати студії. Бо над усе хочу бути художником. Якоїсь миті я подумав, що він мене вдарить. Він завжди любив шмагати батогом: вербально — свою паству, однак буквально — свого кровного сина. Натомість батько довго стояв пронизуючи мене поглядом, а тоді вибухнув: «Художник! Мій син повинен стати священиком! І на цьому крапка!»
Того холоднючого зимового дня 1935 року я поволі брів центральною вулицею Карла Югана, повз Ґранд Кафе, роздивлявся за вікном ресторану людей, які теревенили, сміялися і піднімали келихи. Я теж міг би там сидіти в товаристві друзів, а не сумно тинятися містом і ніде не знаходити спокою. Я зневажав себе, соромився того себе, та що вже намагався подолати в собі гнітючі почуття, усе намарно.
Батько відмовився надсилати мені гроші, і я блукав голодний. Навіть тиждень тому він не привітав мене з двадцятиліттям. Я заборгував плату за маленьку кімнатку, яку винаймав в однієї вдови на Скьоєні. Коли ж сідав за мольберт, стіни мовби насувалися на мене з усіх боків, пензлик у руці тремтів так, що я не міг малювати, тривога росла й росла, аж голова ледь не лускала; я мусив виходити надвір і блукати вулицями, незалежно від часу доби й погоди.
Я підтягнув комір пальта до вух, запхав руки в кишені, ще кинув погляд на теплий затишок ресторану. Біля вікна сидів самотою чоловік. Я сповільнив крок. Міг заприсягтися, що то був Едвард Мунк. Я перейшов вулицю, на площі Ейдсволлс-плясс вийняв цигарку — останню, — стояв і роздивлявся чоловіка. Скільки себе пам’ятаю, я захоплювався його картинами. Цікаво, чи Едвард Мунк стикався з таким самим, як і я: відтворював на полотні риси, вигини, лінії, штрихи й кольори, які вимальовувалися в голові? — думав я, спостерігаючи за ним.
Якби я міг з ним поговорити, то запитав би, що він думає, як йому вдається ота трансформація — від уявної картини до картини на полотні?
Я полічив монети в кишені, на філіжанку кави вистачало. Я загасив недокурок, поклав його до кишені, глибоко вдихнув і квапно, ніби спізнювався, рушив до дверей Ґранд Кафе. Я таки квапився, мусив встигнути, доки не згасла моя відвага.
Було раннє пообіддя, відвідувачів у ресторані небагато. Мене посадили за столик під колоною, але я там не довго всидів, підвівся і рішуче підійшов до Мунка. Продумав наперед, що казатиму, та щойно розтулив рота, усі слова кудись зникли. Мунк скоса глянув на мене.
— Чого стовбичите з роззявленим ротом? — запитав він. — Чогось від мене треба?
— Так, я…я… Як ви це робите?
— Що роблю?
— Переносите те, що намалювали в уяві, на полотно?
— Як людина, яка захоплена чимсь важливим, — усміхнувся Мунк. — Існуванням, ба, самим творінням, — розвів він руками. — Сідайте, друже!
Я сів на стілець навпроти. Мунк узяв зі столу келиха.
— Хочете? Це — шампанське, іноді дозволяю собі келих.
— Мені цього забагато…
Мунк відмахнувся, мовляв, пусте.
— Ви щось їли?
— Ні… давно…
— Це помітно. Ви один з тих молодих художників, які постійно живуть на межі голоду, правда? А тепер хочете отримати рецепт, як стати успішним. Як вас звати?
— Ґюннар Лауріцен.
— Ґюннар… Може, перейдемо на «ти»?
— Звісно.
Мунк перехилився до мене через стіл.
— Усіх цікавить малярська техніка, світло й тінь, кольори й відтінки, але таємниця ховається у твоїх почуттях, — промовив він. — Ти мусиш відчувати те, що малюєш, мусиш любити, ненавидіти, зневажати, боятися, відчувати сором, горе, радість, пристрасть і… — він на мить замовк, пильно вдивляючись мені в очі. — Ти голодний, але на бідного не схожий. Тебе видає одяг.