— Усе змінилося, — не повертаючись, промовив Консул. — Хроноприпливи оскаженіли. Ктир являється, де йому заманеться. Можливо, той феномен, який перешкоджав безпечній посадці пілотованим кораблям у долині, вже не актуальний.
— А ще можливо, що ваш корабель безпечно там сяде і без нас, — парирував Арундес. — Як і багато інших до нього.
— Прокляття! — Консул зірвався на крик і крутнувся на закаблуках. — Ви ж бо знали про цей ризик, коли вирішили скласти мені компанію!
— Я зараз говорю не про ризик для самого себе, Ваша честь, — спокійно кивнув археолог. — Я ладен прийняти все, що завгодно, якщо це хоч якось допоможе Рахілі... або принаймні подарує змогу ще раз поглянути на неї. Йдеться про ваше життя, яке може бути ключем до виживання людства.
Консул струснув кулаками в повітрі і взявся міряти кроками каюту, ніби заґратований тигр.
— Це несправедливої Я був пішаком Ґледстон! Вона скористалася мною... цинічно... зумисне... Я ж убив чотирьох Вигнанців, Арундесе! Застрелив їх, бо мусив увімкнути той клятий пристрій для відкриття Гробниць. Гадаєте, мене там чекають із розпростертими обіймами?
— Ґледстон вважає, що якраз із вами вони і вестимуть перемовини, — не кліпнувши темними очима, відповів археолог.
— Та хто взагалі знає, що вони зроблять? Чи що насправді вважає Ґледстон? Гегемонія та її стосунки із Вигнанцями — більше не моя морока. Чума обом домам[94]!
— Аж настільки, що вам байдуже виживання людини?
— Я не знаю, що таке людина, — виснаженим монотонним голосом заявив Консул. — Зате знаю Сола Вайнтрауба. І Рахіль. І поранену жінку на ім’я Брон Ламія. Й отця Поля Дюре. І Федмана Кассада. І... Їх перебив голос Корабля:
— Північний периметр космопорту прорвано. Починаю стартову процедуру. Будь ласка, займіть свої місця.
Консул мало не перечепився, вертаючись у голографічну нішу, коли із різким збільшенням вертикального крену його придавило внутрішнє силове поле, що зафіксувало геть усі речі на своїх місцях та захистило мандрівників значно надійніше від будь-яких пасків чи обмежувачів та опор на сидіннях. У невагомості його дія послабиться, але рівно настільки, щоби симулювати планетарну силу тяжіння.
Повітря над голографічною нішею взялося серпанком, у якому можна було спостерігати, як швидко зменшуються внизу пускова шахта і космопорт. Горизонт і віддалені гори посмикувалися та крутилися, коли корабель виконував маневри із вісімдесятиразовими перевантаженнями, намагаючись ухилитися від обстрілу. У їхньому напрямі кілька разів летіли промені енергетичної зброї, але колонки даних засвідчили, що їх нікчемний за результатами удар прийняло на себе силове поле. А потім обрій віддалився та заокруглився, і ляпіс-лазурове небо набуло чорного кольору відкритого космосу.
— Пункт призначення? — запитав Корабель.
Консул заплющив очі. Позаду пролунав дзвінок, який сповістив, що Тео Лейна можна перемістити із реанімаційної цистерни в загальний хірургічний відсік.
— Скільки летіти до точки рандеву з елементами сил вторгнення Вигнанців? — поцікавився у відповідь він.
— Тридцять хвилин до власне Рою.
— А коли ми будемо в радіусі їхніх далекобійних озброєнь?
— Вони ведуть нас уже зараз.
Вираз обличчя Меліо Арундеса був спокійним, але його пальці побілішали на спинці диванчика в голографічній ніші.
— Гаразд, — проказав Консул. — Курс на Рій. Кораблів Гегемонії уникати. На всіх частотах відправити повідомлення про те, що ми — беззбройна дипломатична місія і просимо про перемовини.
— Його текст був санкціонований і записаний Виконавчою директрисою Ґледстон. Зараз воно транслюється на всіх комунікаційних частотах і «світлом-плюс».
— Виконуй, — дав добро Консул. Він вказав на комлоґ Арундеса: — Бачиш час?
— Так. Шість хвилин до точного моменту народження Рахілі.
Консул відкинувся на диван і знову заплющив очі.
— Докторе Арундес, ви здолали такий довгий шлях, але все намарне.
Археолог підвівся, похитнувся на якусь мить, намагаючись опанувати власні ноги в умовах симульованої гравітації, а тоді обережно підійшов до рояля. Постоявши там певний час, він визирнув із балконного вікна у чорноту космосу, де все ще сяяв лімб планети, яка стрімко меншала на очах.
— Можливо, ви не маєте рації, — відказав він. — Можливо, не маєте.
Розділ 38
Сьогодні ми заїхали на болотисту рівнину, в якій я упізнав Кампанію[95], і на знак такої радісної події мене пройняв черговий напад кашлю з рясними крововиливами. Дуже рясними. Лі Гант не знаходить собі місця від переживання та цих прикрощів. Потримавши мене за плечі під час чергового спазму й допомігши очистити одяг ганчіркою, яку він намочив у придорожньому струмку, Гант питає:
— Чим я можу зарадити?
— Зібрати квіти на полях[96], — видихую я. — Власне, Джозеф Северн саме цим і займався.
Він сердито відвертається, не усвідомлюючи, що навіть під час пропасниці, геть виснажений, я говорю йому чистісіньку правду.
Крихітний візочок і втомлена кобила подорожують Кампанією під торохкотіння і болісне підскакування на бруківці, сильніше, ніж будь-коли. Пізно пополудні понад шляхом нам трапляються кінські кістяки, потім руїни старого заїзду, за ними іще більші руїни древнього віадука, порослого мохом, і нарешті палі, до яких прибито щось на подобу білих паличок.
— А бодай я під землю провалився! Що це в біса таке? — питає Гант, не розуміючи, що волею іронії майже скаламбурив із цією антикварною лайкою.
— Кістки бандитів, — щиро відказую я.
Гант дивиться на мене як на остаточно збожеволілого від недуги. А може, так воно і є?
Згодом, коли ми вибираємося із мочарів Кампанії, далеко в полях помічаємо спалах червоного кольору.
— Що це? — завзято, із надією в голосі питає Гант. Я знаю, що він кожної миті сподівається натрапити на людей і одразу після цього — на робочий телепорт.
— Кардинал, — знову не кривлю душею я. — Стріляє пташок.
Гант консультується зі своїм убогим, скаліченим комлоґом.
— Кардинал же і є пташкою, — каже він.
Я киваю, дивлюся на захід, але червоного кольору вже не видно.
— А ще духовна особа, — кажу я. — І ми, до речі, наближаємося до Рима.
Гант насупився і в тисячний раз спробував знайти когось на частотах свого комлоґу. Тихий день, якщо не враховувати ритмічного порипування дерев’яних коліс ветури і далеких трелей якоїсь співочої пташки. А може, це і є кардинал?
Ми в’їжджаємо в Рим із першим доторком надвечір’я до хмар. Маленький візочок погойдується і гуркоче в Латеранській брамі[97], за якою одразу відкривається вид на Колізей, обліплений плющем. Зараз, вочевидь, це притулок для тисяч голубів, але в антуражі крихітних хатинок та на фоні відкритих полів там, де закінчується місто і починається село (а не в брудних кордонах повоєнного мегаполіса, оточеного велетенськими аркологіями[98]), він на порядок більш вражаючий, аніж голографії його руїн. На відстані вже видно власне Рим... розсип дахів і дрібніших руїн на його легендарних Семи пагорбах... але тут верховодить Колізей.
— Господи, — шепоче Лі Гант, — що це?
— Кістки бандитів, — поволі проказую я, боячись викликати новий напад жахливого кашлю.
Ми рухаємося далі, і копита цокають покинутими вулицями Рима Старої Землі дев’ятнадцятого століття, навколо нас тужавіє вечір і світло тьмянішає, а голуби кружляють над банями та дахами Вічного міста.
— Де всі? — шепоче Гант. У нього переляканий голос.
— Тут їх нема, бо вони тут непотрібні, — мій голос звучить різко у присмерку ущелин міських вулиць. Колеса торохтять по бруківці, яку складно назвати рівнішою від тих каменюк, що ми по них сюди їхали.
— Це якась стимсимуляція? — питає Гант.
94
A plague on both your houses! (
95
Кампанія (від
96
у листопаді 1820 р. під час подорожі із Неаполя до Рима вже тяжко хворий Джон Кітс пересувався на візочку так повільно, що Джозеф Северн (див. вище) міг його супроводжувати пішки. Під час подорожі він часто збирав дикі рослини та їхній цвіт у полях та уквітчував ними їхній транспортний засіб. Принаймні про це йдеться в збірнику його листів та паперів «The Life and Letters of Joseph Severn» [Життя і листи Джозефа Северна], опублікованому шотландським літератором Вільямом Шарпом (1793-1879) У 1892 р.
97
Латеранська брама, або точніше,
98
аркологія (від