— Зупинити підводу, — промовляю я, і слухняна кобила завмирає на місці. Я показую на важкий кругляк біля стічної канави. — Копни його, — наказую я Гантові.
Той хмуриться, але злізає з екіпажа, підходить до каменя і від душі б’є по ньому ногою. Із дзвіниць та з-поміж плюща в повітря здіймаються голуби, схарапуджені відлунням прокльонів, що сиплються із вуст Ганта.
— Достоту як доктор Джонсон[99], тепер ви стали наочним доказом реальності сущого, — коментую я. — Це не стимсимуляція і не сон. Точніше, не більше, ніж усе наше життя до цього.
— Навіщо нас сюди відправили? — вимагає помічник Виконавчої директриси, підвівши погляд у небо, ніби з-за все тьмянішої пастельної паволоки вечірніх хмар до нього дослухалися самі боги. — Що їм потрібно?
«Щоб я помер, — раптом збагнув я, і ніби чийсь кулак затопив мені у груди. Я дихаю повільно і неглибоко, уникаючи нападів кашлю, хоч і відчуваю, як у горлі клекотить і вирує мокротиння. — Їм потрібно, щоб я помер, а вони за цим спостерігатимуть».
Кобила знову рушає у свій тривалий шлях, повертаючи направо в наступний завулок і знову направо — на широкий проспект, сповнений тіней та відлуння нашого екіпажу, і зупиняючись перед нескінченними сходами.
— Ми на місці, — кажу я і заледве вибираюсь із підводи. Ноги ломить, у грудях болить, та й зад я засидів. Подумки я читаю зачин сатиричної оди про радощі подорожування.
Гант сходить на землю такий самий розбитий і зупиняється на початку великих, розділених на два марші сходів. Він склав руки і люто дивиться на них, ніби це якась фальшивка.
— Северне, де конкретно ми «на місці»?
— П’яцца-ді-Спанья[100], — показую я на площу біля підніжжя сходів унизу. Мені раптом стає дивно від того, що Гант мене і досі називає «Северном». Я збагнув, що це ім’я перестало бути моєю власністю, щойно ми проїхали Латеранську браму. Точніше кажучи, у цю мить до мене несподівано повернулося моє істинне ім’я.
— Мине не так багато часу, і ці сходи назвуть Іспанськими, — я рушаю вниз правим маршем, але заточуюся від несподіваного запаморочення. Гант хутенько бере мене попід руку.
— Тобі не можна йти. Ти надто хворий, — говорить він мені.
Я вказую на старий будинок зі шпакуватими стінами на протилежній стороні, що глухою стіною обернений до широких сходів, а фасадом виходить на П’яццу.
— Нам недалеко, Ганте. Ось і наш пункт призначення.
Помічник Ґледстон кривиться на споруду:
— І що там? Нащо спинятись там? Що на нас чекає там?
Я не можу не всміхнутися від того, що цей найнепоетичніший чоловік підсвідомо вдався до таких прикметних асонансів та алітерацій[101]. Раптом у моїй уяві постають довгі ночі в цьому темному кістяку будівлі, які ми коротатимемо разом, а я навчатиму його правильному поєднанню цієї техніки з чоловічою і жіночою цезурами або радощам альтернації ямбічної стопи та ненаголошеного пірихія чи й навіть потуранню частій появі спондея.
Я кашляю, не перестаю кашляти, аж поки кров не бризкає на долоню та сорочку.
Гант веде мене попід руку вниз по сходах, переводить через П’яццу, де в сутінках жебонить і булькоче водограй-кораблик Берніні, і, слідуючи вказівці мого пальця, заводить у чорний прямокутник дверного отвору (П’яцца-ді-Спанья, № 26), поки я мимохідь міркую про «Комедію» Данте і, здається, навіть бачу слова «LASCIATE OGNE SPERANZA, VOI CH’INTRATE» — «Надії збавтесь, як сюди ступили»[102], — викарбувані в холодному надвірку.
Коли настала ніч і Гробниці заясніли в усій красі свого відкриття, а донька не вернулася, Сол Вайнтрауб стояв біля входу до Сфінкса та стрясав кулаком, погрожуючи Всесвіту.
Не вернулася.
Її забрав Ктир, підняв її новонароджене тільце у своїй сталевій долоні і відступив назад у сяйво, що й зараз не дозволяє Солові зайти всередину, відштовхуючи його, немов якийсь жахливий сліпучий вітер із надр планети. Сол бореться з ураганом світла, але це марно — все одно що змагатися із непідконтрольним силовим полем.
Сонце Гіперіона вже сіло, і тепер із рівнин дмухає холодний вітер, бо пустелею наступає холодний фронт, сповзаючи із гірських схилів на півдні. Сол розвертається, щоби подивитися на відкриття Гробниць часу, і бачить, яку прожекторних стовпах світла, яким вони горять, мерехтить курява кольору цинобри.
Відкриття Гробниць часу!
Сол мружиться проти холодного блиску і переводить погляд у долину, де за завісою розвіяного вітром пилу мріють блідо-зеленим відтінком болотяних блимавок інші Гробниці. Світло й довгі тіні плигають по дну долини, поки хмари вгорі зціджують із себе останні кольори призахідного сонця, а тоді під завивання вітру наступає ніч.
У вході до другої споруди, Нефритової гробниці, якийсь рух. Сол, похитуючись, спускається сходами, поглядаючи при цьому на отвір, у якому зник із його донькою Ктир. І от він уже біжить повз лапи Сфінкса і квапиться, перечіпаючись за каміння, по відкритій усім вітрам стежці до Нефритової гробниці.
В овальному вході до неї повільно щось ворухнулося, облямоване світлом, яке лине зсередини, але сказати, людина це чи ні, Сол не може. Якщо це Ктир, то він схопить його голіруч і хоч до власної смерті труситиме, допоки той не поверне його доньки.
Та це не Ктир.
Тепер видно людські обриси. Прибулець заточився й обіперся об стіну Нефритової гробниці. Так наче був поранений чи втомлений. Прибульцем виявилася дівчина.
Сол подумав про Рахіль — юного археолога, що прилетіла сюди понад пів стандартного століття тому, щоби досліджувати ці артефакти, і навіть не підозрювала, яка доля чекає на неї в подобі хвороби Мерліна. Сол постійно уявляв собі, що одного дня ця недуга просто відпустить його дитину і вона знову дорослішатиме в нормальний спосіб, пройшовши зворотний шлях від немовляти до дорослої Рахілі. А раптом Рахіль повернеться двадцятишестирічною, якою вона зайшла до Сфінкса?
Калатає серце, і кров так сильно шумить у вухах Сола, що йому навіть не чутно знавіснілого вітру навколо. Він помахав людині, майже схованій від нього піщаною бурею.
Дівчина махає йому у відповідь.
Сол несеться іще двадцять метрів уперед, зупиняється метрів за тридцять від гробниці і гукає:
— Рахіль! Рахіль!
Обрис дівчини на тлі світляного шаленства ворухнувся біля дверей і підніс руки до обличчя — вона щось прокричала проти вітру, але слова розгубилися. Вона рушила вниз по сходах.
Сол мчав, перечіпаючись за кругляки, збиваючись зі шляху, біжучи навмання і не зважаючи на біль у коліні, яким він стукнувся об присадкувату скелю, мчав до підніжжя Нефритової гробниці назустріч тій, котра йшла від конуса світла, зверненого основою в долину.
Але щойно Сол підскочив до нижньої сходинки, як дівчина похитнулась. Він встиг підхопити її й обережно покласти на землю, в той час як бурий пісок шмагав його по спині, а голова аж паморочилася від вирування невидимих хроноприпливів і викликаних ними дежавю.
— Це ти! — промовляє вона і піднімає руку до Солової щоки. — Це все реально. Я повернулася.
— Так, Брон, — зумисно спокійно відповідає Сол, відгортаючи зліплені кучері з-перед її очей. Він міцно її обіймає, притримуючи голову і водночас зсутуленою спиною прикриваючи від вітру та піску. — Усе гаразд, Брон, — шепоче він, відчуваючи спиною пориви вітру; у його очах бринять сльози розчарування, які він намагається непомітно витерти: — Усе гаразд. Ти повернулася.
Міна Ґледстон піднялася сходами із печери Оперативного центру і вийшла у коридор із довгими і товстими плексигласовими вікнами, з яких проглядалися схил вулкана Олімп і плато Тарсіс за ним. Далеко в долині йшов дощ, і з цього місця, розташованого на дванадцятикілометровій висоті в марсіанському небі, можна було розгледіти пульсування блискавиць та електричну статику — в міру руху шторму високогірними рівнинами.
99
йдеться про епізод із життя Семюела Джонсона (Johnson, 18.09.1709, м. Лічфілд, Стаффордшир, Англія — 13.12.1784, м. Лондон) — видатного англійського літератора, поета, есеїста, впливового критика і лексикографа, котрий фактично виступив одноосібним автором фундаментального «Словника англійської мови» (1755), який надовго визначив стандарти літературної мови. Був затятим консерватораом і релігійним моралістом (англіканцем).
У біографії «The Life of Samuel Johnson, LL.D.» [Життя доктора Семюела Джонсона], 1791, авторства шотландського літератора Джеймса Босвелла (1740-1795) наводиться випадок, коли в описаний у тексті спосіб Семюел Джонсон демонстрував спростування суб’єктивного ідеалізму буття ірландському єпископу Джорджу Берклі (1685-1753).
100
П’яцца-ді-Спанья (Piazza di Spagna,
101
асонанс (від
102
Lasciate ogne speranza, voi ch’intrate (