Ґледстон подумала про Операційний центр... три велетенські приміщення, зв’язані постійно діючими, кришталево прозорими порталами... але все одно — це три приміщення, розділені щонайменше тисячею світлових років реального космосу, десятками років реального часу, навіть якщо подорожувати на рушіях Гокінґа. Щоразу, коли Морпурґо, Сінґх чи хтось з інших рухається від голограми до планшета, то долає велетенські прірви в часі та просторі. Усе, що потрібно було би зробити Корду для знищення Гегемонії або будь-якого її громадянина, — це підкрутити щось там у порталах, дозволити невеличкій «помилці» закрастися в позиціонування.
«До дідька», — думає Ґледстон і вирушає на побачення з Полем Дюре у лазарет Будинку уряду.
Розділ 39
Дві кімнати другого поверху в будинку, розташованому на П’яцца-ді-Спанья, малі, вузькі, мають чималі стелі і — якщо не враховувати по одненькій лампі, що їх у кожній із кімнат ніби привиди засвітили в очікуванні відвідин іншими привидами — досить темні. Моє ліжко стоїть у дрібнішій із двох кімнат, тій, що високим вікном виходить на П’яццу, дарма що цієї ночі з нього видно лише темряву із прожилками глибоких тіней, увиразнену бульканням невидимого водограю Берніні[106].
Щогодини б’є дзвін на одній із веж-близнючок Санта-Триніта-деї-Монті[107], церкви, що зачаїлася в цій пітьмі, немов дебелий рудувато-бурий кіт на верху сходів, і кожного разу, варто мені зачути короткий натужний передзвін, що сповіщає опівнічні години, я уявляю, як примарні руки смикають за мотузки тих дзвонів. Або, можливо, це зігнилі руки тягнуть за примарні мотузки. Навіть не знаю, який із цих образів найбільше пасує сьогодні вночі моїм макабричним фантазіям.
Затемна на мене, мов тяжка, вогка й задушлива ковдра, лягає пропасниця. Шкіра то пече, то робиться липка на доторк. Двічі мене проймали напади кашлю; перший підняв на ноги Ганта, котрий прибіг із сусідньої кімнати, і я бачив, як розширюються його очі від вигляду крові, яку я виплював на дамастові простирадла; із другим спазмом я боровся, наскільки стало сили, поки не добрів до миски на бюрку, куди вихаркав трохи крові та чорного слизу. Другого разу Гант не прокинувся.
Знову повернутися сюди. Пройти весь той шлях до цих темних кімнат і похмурого ліжка. У глибинах пам’яті спливає моє пробудження і чудесне зцілення тут, спливає «справжній» Северн, і доктор Кларк, і навіть низенька синьйора Анджелетті[108], котра завжди метушилася в передпокої. Той період одужання від смерті; той період усвідомлення, що я не Кітс, що я не на справжній Землі, що це не того самого століття я востаннє заплющив очі... що я не людина.
Десь після другої я засинаю, а коли сплю, то бачу сни. Точніше, сон, який раніш мене не мучив. Мені сниться, що я повільно здіймаюся над базовою площиною, крізь інфосферу, влітаю й пролітаю мегасферу, аж поки не потрапляю в невідоме мені місце, про яке я ніколи не снив... де нескінченні простори, де немає поспіху, де кольори не піддаються опису, де нема горизонтів, нема стель, підлог чи тверді, яку можна було би назвати землею під ногами. Я думаю про це місце як про метасферу, бо відразу відчуваю, що цей рівень гармонізованої реальності охоплює будь-яку можливу варіативність чи мінливість відчуттів, що їх я переживав на Землі, будь-який двійковий аналіз чи інтелектуальне вдоволення. І, перетікаючи із ТехноКорду проз інфосферу, я відчував, що все це покриває відчуття... чого... чого ж? Розширення? Свободи?.. Потенціалу. Можливо, саме на це слово я полюю.
У метасфері я сам. Наді мною течуть кольори, піді мною, крізь мене... інколи розчиняючись на туманні пастелі, інколи згортаючись у віхті фантазії, а вряди-годи, досить рідко, перетворюючись на твердіші об’єкти, форми... чіткі форми, що можуть виглядати людиноподібними, а можуть і не виглядати. Я роздивляюся їх, немов дитина, яка споглядає весняного дня в Озерному краю[109] хмари і бачить у них слонів, і нільських крокодилів, і канонерські човни, що пливуть із заходу на схід.
З часом я починаю чути звуки: дзюркотіння фонтана Берніні зовні на П’яцці, що зводить мене з глузду; туркотіння та вовтузіння голубів на карнизах вище мого вікна; легкий стогін Лі Ганта вві сні. Та понад і нижче цих звуків мені чутно щось набагато вкрадливіше, не настільки реальне, проте неспівмірно, безмежно загрозливіше.
Щось велике прилетіло[110]. Я напружую очі, намагаючись за пастельною сутінню роздивитися це щось; це щось ворушиться майже за межами зору. Я знаю, що йому відомо моє ім’я. Я знаю, що воно тримає моє життя на долоні однієї руки, а смерть затисло в кулаку іншої.
У цьому просторі поза простором немає сховків. Я не можу втекти. Пісня сирени про біль і далі лине хвилями з покинутого мною світу — щоденний біль кожної людини в усьому світі, біль стражденних від злигоднів війни, яка тільки-но почалася, особливий, концентрований біль жертв Ктиря на терновому дереві і найгірше — біль, який я відчуваю за і від пілігримів та інших, чиї життя та думки я зараз поділяю.
Варто було би радо кинутися назустріч цій усе ближчій тіні фатуму, якби знаття, що вона зможе дарувати мені визволення від цієї пісні болю.
— Северне! Северне!
На якусь мить мені видається, що то я гукаю, як раніше в цих самих кімнатах кликав до себе Джозефа Северна — в ті ночі, коли понад мої сили було терпіти біль і гарячку. І він завжди був поруч: забарний і добродушний незграба з лагідною усмішкою, яку мені часто кортіло стерти з його обличчя дрібного капостю або зауваженням. Важко зберігати славну вдачу, коли вмираєш; життя в мене було досить щиросерде... то навіщо ж мені і далі грати цю роль під час власних страждань, коли я викашлював у заплямовані носовички пошматовані клапті своїх легенів?
— Северне!
Голос не мій. Гант трусить мене за плечі, гукаючи на ім’я «Северн». Я збагнув, що це до мене. Я скидаю його руки і падаю назад на подушки.
— Що сталося? Що вже негаразд?
— Ти стогнав, — відповідає помічник Ґледстон. — Кричав.
— Нічний кошмар. Не більше.
— Зазвичай, твої сни — трохи більше, ніж сни, — недовірливо каже Гант. Він озирається по вузькій кімнаті, освітленій зараз тією єдиною лампою, яку приніс він сам. — Яке це жахливе місце, Северне!
— Коштувало мені двадцять вісім шилінгів на місяць, — усміхаюсь я. — Сім скудо[111]. Більшого грабунку й удень із каганцем не відшукаєш.
Гант хмуриться. У близькому світлі його зморшки здаються глибшими, ніж насправді.
— Послухай, Северне, я знаю, що ти кібрид. Ґледстон мені пояснила, що ти — повернена особистість поета на ім’я Кітс. Очевидно, все це зараз... — він безпорадно обводить рукою кімнату, тіні, високий прямокутник вікон та високе ліжко, — все це пов’язано із ним. Та яким чином? У яку гру тут забавляється Корд?
— Не певен, — по правді відказую я.
— Але ж місце тобі відоме?
— Так, звісно, — емоційно кажу йому.
— Тоді розказуй, — благає Гант, і саме його стриманість аж по цю мить, завдяки якій він мене нічого не розпитував, і щирість благання спонукають мене до розповіді.
І я розказую йому про поета Джона Кітса, про його народження 1795 року, коротке та часто нещасливе життя, про його смерть від «сухот» у Римі 1821 року, далеко від друзів та єдиного свого кохання. Я розповідаю про своє інсценізоване «зцілення» в цій кімнаті, про своє рішення назватися Джозефом Северном (ім’ям митця і товариша, котрий лишався з Кітсом до самої смерті того) і нарешті — про своє коротке перебування в Мережі, де я слухав та спостерігав, приречений бачити у снах життя пілігримів на Гіперіоні та інших.
— У снах? — перепитує Гант. — Хочеш сказати, що навіть зараз ти спроможний бачити сни про те, що відбувається в Мережі?
106
мова про бароковий водограй Фонтана-делла-Баркачча (водограй «Потворний човен», 1629), спроектований італійським скульптором П’єтро Берніні (Bernini, 06.05.1562, м. Сесто-Фьйорентіно, Велике герцогство Тосканське — 29.08.1629, м. Рим), батьком та у старшому віці асистентом власного сина, значно відомішого митця Джана Лоренцо Берніні (див. вище).
107
Сантіссіма-Триніта-деї-Монті (Santissima Trinità dei Monti) — титулярна католицька церква Пресвятої Трійці Горішньої (1585, арх. Джакомо делла Порта).
108
сер Джеймс Кларк, баронет (Clarke, 14.12.1788-29.06.1870) — шотландський лікар, військовий хірург, придворний терапевт королеви Великої Британії Вікторії (1819-1901) у 1834-1860 рр.
У 1819-1826 рр. вів медичну практику в Римі. На думку біографа Джозефа Северна (див. вище) Сью Браун, лікування Кітса, яким він займався, тільки посприяло тяжкій агонії поета і погіршило його психічний стан.
Анна Анджелетті (Angeletti) — 43-річна вдова, венеційка, власниця будинку, де винаймали кімнати Джозеф Северн і Джон Кітс.
109
Озерний край (Lake District) — мальовничий і багатий на ліси гористий регіон у північно-західній Англії, що славиться своїми лісами і найбільшими у Британії озерами, розташований у графстві Камбрія. Нині практично вся його територія становить Національний парк «Лейк-Дістрикт», що існує з 1951 р.
110
пор.: 2-а відьма: В мене пальці засвербіли — // Щось недобре прилетіло.
111
скудо (від