Коли доктор Кларк та італійський хірург десь через тридцять годин після смерті Кітса провели розтин, то виявили те, що Северн описав як «...найгірший із можливих різновидів сухот — легені повністю зруйновані, їхніх клітин, по суті, немає». Ні доктор Кларк, ні італійський хірург не могли зрозуміти, як ці останні два місяці чи й більше Кітс узагалі міг жити.
Про все це я розмірковую, сидячи в темній кімнаті і дивлячись на темну П’яццу, дослухаючись до клекотіння в грудях та горлянці, до пекучого вогню всередині і ще гіршого болю від криків у думках: криків Мартіна Силена на дереві, де він страждає за те, що писав поезію, завершити яку мені забракло сил та сміливості; криків Федмана Кассада, котрий готується загинути в клешнях Ктиря; криків Консула, якого примушують до повторної зради; криків із тисяч горлянок храмовників, котрі голосять про смерть свого світу та брата Гета Мастіна; криків Брон Ламії, яка думає про свого мертвого коханого, мого двійника; крики Поля Дюре, котрий лежить і бореться з опіками, із шоком спогадів, не здатний забути про хрестоформи, що зачаїлися в нього на грудях; криків Сола Вайнтрауба, котрий гамселить кулаком по землі Гіперіона, гукаючи свою дитину, та про немовлячі крики Рахілі в усіх наших вухах.
— Прокляття, — тихенько лаюся я і б’ю кулаком по каменю та цементу віконної рами. — Прокляття.
Трохи згодом із першим натяком на досвітки я відсовуюся від підвіконня, знаходжу постіль і лягаю, аби склепити повіки ще раз.
Генерал-губернатор Тео Лейн прокинувся під звуки музики. Він кліпнув та озирнувся, впізнав ніби зі сну цистерну з поживними речовинами, що стояла поруч, і хірургічний відсік. Тео зрозумів, що він, вдягнений у м’яку чорну піжаму, спав на оглядовій койці цього самого відсіку. Шви минулої півдоби почали єднати краї тих клаптиків, із яких зараз складалися його спогади: як його дістали з цистерни і причепили сенсори, як над ним схилявся Консул і ще один чоловік, як його про щось розпитували — і Тео відповідав геть наче притомний, а потім знову провалився у сни, в яких бачив охоплений вогнем Гіперіон та його міста. Ні, не сни.
Тео спершу сів, а потім підвівся на ватних ногах із койки, знайшов на сусідній поличці свій чистий та охайно складений одяг, хутко вдягся під ті самі звуки музики, які то гучнішали, то затихали, але незмінно тривали та вабили своєю акустичною якістю, що підказувала: він слухає не запис.
Тео піднявся кількома сходинками на палубу для відпочинку і зупинився приголомшений, коли второпав, що корабель стоїть відкритий, його балкон витягнутий, а захисне поле, найпевніше, вимкнене. Сила тяжіння під ногами мінімальна. Її досить, щоби тримати Тео на палубі, але не більше того — відсотків двадцять від гіперіонівської й одна шоста стандартної.
Корабель був відкритий. Сліпуче сонячне світло лилося у відчинені двері на балкон, де Консул сидів за антикварним інструментом, що він його звав роялем. Тео впізнав археолога, Арундеса, котрий із чаркою у руці обіперся на одвірок. Консул виконував щось дуже старе і дуже складне; його руки ніби розмило над клавішами. Тео підійшов ближче, почав був щось шепотіти до Арундеса і тієї ж миті змовк, вражений видовищем.
За балконом, у тридцяти метрах під ним, неозора зелена галявина на яскравому осонні тягнулася до неймовірно близького обрію. На її моріжку сиділи та лежали в розслаблених позах люди — вочевидь, слухачі експромтного виступу Консула. Але ж які то були люди!
Тео бачив високих худорлявців, схожих на естетів з Епсілона Еридану, блідих і голомозих у своїх серпанкових блакитних шатах, але поруч і позаду — вражаюче буйство людських типів, що сиділи та слухали: більше, ніж відомо в усій Мережі. Люди, вкриті хутром і лускою; люди, схожі на бджіл тілами та очима, фасетковими рецепторами та вусиками; люди, крихкі й тонкі, ніби дротяні скульптури, з великими чорними крилами, які простягалися від кощавих плечей та обгортали їх, немовби плащі; люди, вочевидь, призначені для планет із велетенською силою тяжіння: куці, кремезні, мускулисті, немов буйволи, у порівнянні з якими лузійці виглядали би тендітними; люди з куцими тілами й довгими руками, вкритими оранжевим хутром, і тільки чутливі обличчя відрізняли їх від голографій давно вимерлих орангутанів зі Старої Землі; й інші люди, хтось більше схожий на лемурів, аніж на людей, хтось — на орлів, на левів, ведмедів, антропоїдів, але не людей. Та хай там як, а Тео з першого погляду зрозумів, що перед ним людські істоти, байдуже, наскільки разюче відмінними вони здавалися. Їхні уважні погляди, розслаблені постави, сотні інших притаманних людині характеристик, навіть у матері з крилами метелика, що тримала на руках дитину з крилами метелика — все це свідчило про спільний людський первень, заперечувати якого Тео не міг.
Меліо Арундес розвернувся і повеселився з виразу обличчя Тео.
— Вигнанці, — прошепотів він.
Очманілий, Тео тільки й міг що хитати головою та слухати музику. Вигнанці — варвари, а не ці прекрасні та вряди-годи ефемерні створіння. Бранці з-поміж Вигнанців на Брешії, не згадуючи вже про трупи їхніх солдатів-піхотинців, усі були однаковими: високі? так... худі? так... але цілковито приналежні стандарту Мережі, аніж цьому запаморочливому параду розмаїття.
Тео ще раз помотав головою, саме тоді, коли твір, виконуваний Консулом, перейшов у фазу крещендо та скінчився на переконливій ноті. Сотні істот на полі внизу зааплодували — пронизливий і тихий звук у розрідженому повітрі. Тео бачив, як вони запаюються, потягаються та розходяться в різні напрямки... хтось хутко крокує до бентежно близького обрію, інші розгортають восьмиметрові крила та летять геть. Решта підібралися поближче до корабля Консула.
Дипломат підвівся, побачив Тео й усміхнувся. Він поплескав молодшого чоловіка по плечу.
— Саме вчасно. Зараз почнуться перемовини.
Тео Лейн кліпнув очима. На балконі, приземлившись, складали величні крила троє Вигнанців, кудлатих, хоч і з хутром різного кольору та візерунком, органічним і переконливим, ніби в дикої тварини.
— Прекрасно, як і завжди, — промовив найближчий до Консула Вигнанець із левиним обличчям: широкий ніс, золоті очі в обрамленні бурої з рудизною шерсті. — Останньою була «Фантазія» Моцарта у ре мінорі? Фон Кехель триста дев’яносто сім[117]? Правда ж?
— Вгадали, — погодився Консул. — Громадянине Ванц, дозвольте представити вам пан-Тео Лейна, генерал-губернатора планети Протекторату Гегемонії Гіперіона.
Лев звернув свій прискіпливий погляд на Тео.
— Це велика честь, — проказав він і простягнув кудлату лапу.
Тео її потиснув:
— Дуже радий знайомству, пане.
Тео думав, чи він часом не продовжує спати в реанімаційній цистерні і не снить про все це. Сонячне світло на обличчі та твердий потиск руки свідчили про протилежне.
Громадянин Ванц знову повернувся до Консула.
— Від імені Агрегації я дякую вам за концерт. Ми вже багато років не мали змоги слухати ваші виступи, мій друже, — він роззирнувся. — Можемо провести переговори тут або в одній із наших адміністративних структур. Як вам зручніше.
Консул недовго вагався.
— Нас троє, громадянине Ванц. А вас багато. Ми підемо з вами.
Лев’яча голова кивнула і зиркнула вгору:
— Для переправи ми вишлемо за вами човен.
Він із двома іншими рушили до перил, вискочили за балкон і розправили складні крила, пролетівши кілька метрів униз і потім далі, до обрію.
— Господи Боже мій, — прошепотів Тео. Він схопив Консула за передпліччя: — Де ж ми?
— У Рою, — відповів дипломат, закриваючи кришку «стейнвея». Він пішов углиб палуби, зачекав, поки не вернеться Арундес, і втягнув за ними всіма балкон.
— І про що будуть переговори?
Консул потер очі. Складалося враження, що він спав дуже мало, якщо взагалі спав, за останні десять-дванадцять годин, поки Тео проходив курс цілющої терапії.
— Усе залежить від наступного повідомлення Директриси Ґледстон, — відказав Консул і показав рухом голови на проекційну нішу, затуманену колонками цифр передачі. Інформаційний пучок саме розшифровувався за допомогою системи шифроблокнотів корабля.
117
мова про один із найвідоміших творів віденської класики, клавірну Фантазію № 3 (Fantasie d-Moll KV 397 (385g)) видатного австрійського композитора та віртуоза Вольфґанґа Амадея Моцарта (1756-1791), написану у 1782 р., але так фактично і не завершену до самої смерті автора. (Десять останніх тактів, найпевніше, дописані німецьким музикантом Авґустом Ебергардом Мюллером (1767-1817) у 1804/06 р.)
Людвіґ Алоїс Фердінанд фон Кехель (Köchel, 14.01.1800, м. Штайн-ан-дер-Донау (нині Кремс-ан-дер-Донау), Ерцгерцогство Австрійське, Австрійський імперський округ, Священна Римська імперія — 03.06.1877, м. Відень [Австро-Угорщина]) — австрійський музикознавець, укладач каталогу творів Моцарта (Köchelverzeichnis), вперше опублікованого в 1862 р.