Силен відставав усе більше й більше, а тоді зупинився і сів на повалену колону. Колись вона слугувала опорою порталу, крізь який проходили щовечора робітники-андроїди, реєструючись після роботи у полях. Тепер цих полів немає. Акведуки, канали і шосе лише вгадувалися під купами каміння, в заглибинах чи у відполірованих піском обрубках дерев, які колись нависали над водним каналом або кидали тінь на затишну вуличку.
Мартін Силен, витріщаючись на румовища, витер обличчя беретом. Місто все ще було білим... білим, наче кістки, що проступили на поверхню з-під мінливого піску. З місця, де сидів Силен, численні будівлі видавалися йому такими самими, якими він їх бачив востаннє півтора століття тому. Недобудований Амфітеатр поетів велично лежав у руїнах, а по білому й загадковому Римському Колізеєві повзло пустельне гаддя і фанфарний плющ. Величний атрій був відкритий небу[42], а його галереї розбиті. Поет знав, що то не від часу, а від зондів, променів-ланцетів і вибухівки безглуздої Служби безпеки Сумного Короля Біллі — це сталося через десятки років після евакуації міста. Вони збиралися вбити Ктиря. Вони збиралися електронікою й когерентним світлом вбити Ґренделя після того, як він ущент зруйнував Медові хороми.
Мартін Силен гиготнув і нахилився вперед, раптово відчувши запаморочення від спеки й утоми.
Поет бачив великий купол громадського центру, де він обідав, спочатку із сотнями представників мистецького братства, а потім в окремішній тиші з кількома тими, хто зостався з якихось власних незрозумілих і невисловлених причин, після того, як Біллі перебрався до Кітса, а тоді й один. Геть один. Якось він впустив чашу, і луна від удару десь із півхвилини розносилася під помальованим винними лозами куполом.
«Один із морлоками[43], — думав Силен. — Але в кінці й морлоки не складуть компанії. Лише моя муза».
Пролунав різкий звук, і зграя білих голубів зірвалася з якоїсь заглибини в нагромадженні з розбитих веж палацу Сумного Короля Біллі. Силен спостерігав за їхнім кружлянням у розпеченому небі, дивуючись, як протягом століть вони вижили тут, на краю світу.
«Та якщо я зміг, то чому б їм не змогти?»
Місто вкривала тінь, оазиси тіні. Поет гадав, чи все ще функціонують колодязі і наповнюються прісною водою підземні резервуари, що утворилися до прибуття кораблів-«ембріоносців». Гадав, чи все ще стоїть у кімнаті, де він написав стільки своїх «Пісень», його древній дерев’яний робочий стіл, привезений зі Старої Землі.
— Що сталося? — Брон Ламія повернулася і тепер стояла біля нього.
— Нічого, — він примружився, поглянувши на неї. Ця жінка виглядала немов кремезне дерево із широким чорним корінням-стегнами, обпеченою на сонці корою та замороженою енергією. Він намагався уявити її виснаженою... ця спроба втомила його самого. — Я раптом зрозумів, — продовжив він, — що ми втрачаємо час, прямуючи так далеко до Твердині. У місті є джерела. Можливо, і запаси їжі.
— Е-е, — заперечила Ламія. — Ми з Консулом уже про це думали й говорили. Покоління мародерів паслися у Мертвому місті. Прочани Ктиря спустошили магазини ще років шістдесят-вісімдесят тому. На колодязі не варто розраховувати... водяний горизонт змістився, а резервуари забруднені. Йдемо до Твердині.
Силен відчував, як у ньому росте гнів через нестерпну зверхність жінки. Вона чомусь раптом вирішила, що може керувати у будь-якій ситуації.
— Я піду й перевірю, — вперся він. — Це може зекономити нам години у дорозі.
Брон заступила йому сонце. Тепер її чорні кучері підсвічувало ззаду сонце, і вони стали немов його короною під час затемнення.
— Ні. Якщо ми згаємо тут час, то не зможемо повернутися до темряви.
— Тоді йди собі, — випалив поет, сам здивувавшись цим словам. — Я втомився. Хочу перевірити склад за громадським центром. Можливо, я згадаю якісь місця, до яких не могли дістатися пілігрими.
Він бачив, як напружилося тіло жінки: вона хотіла схопити його за барки, підняти на ноги й потягти назад на бархани. Вони ж пройшли трохи більше третини шляху до підніжжя, де починався довгий підйом сходами до Твердині. А тоді її м’язи розслабилися.
— Мартіне, — звернулася вона. — Інші від нас залежать. Будь ласка, не зіпсуй усе.
Він засміявся і зручно вмостився на поваленій колоні.
— Та до сраки, — відповів він. — Я втомився. Ти ж розумієш, що в будь-якому випадку ти тягтимеш на собі дев’яносто п’ять відсотків вантажу. Я старий, жінко. Старіший, ніж ти собі й уявити можеш. Дозволь мені лишитися і трохи відпочити. Можливо, я знайду якусь їжу. Може, трохи попишу.
Ламія присіла поруч і торкнулася його рюкзака.
— Так ось, що ти ніс. Це аркуші з твоєю поемою. «Піснями».
— Звичайно, — промовив він.
— І ти все ще вважаєш, що близькість до Ктиря сприятиме її завершенню?
Силен знизав плечима, огорнений спекою і нудотою.
— Та срана штука — вбивця, це сталевий Ґрендель, виклепаний у пеклі, — відповів він. — Але він — моя муза.
Ламія зітхнула, примружилась, глянувши на сонце, що вже стояло на вечірньому прузі понад горами, а тоді озирнулася туди, звідки вони прийшли.
— Йди назад у долину, — сказала вона тихо і якусь мить повагалася. — Я піду з тобою, а тоді повернуся.
Силен криво усміхнувся.
— Навіщо ж мені назад? Грати в крибідж із трьома іншими стариганами[44], доки наша тварючка не прийде наштрикнути нас? Ні, дякую, я краще тут трохи відпочину й попрацюю. Йди, жінко. Ти принесеш більше, ніж три поети разом, — він виплутався із начеплених на нього пляшок і торб та вручив їх Ламії.
Вона стисла низку лямок у кулаці, міцному та малому, як залізний молоток.
— Ти впевнений? Можемо йти повільно.
Він важко підвівся на ноги у миттєвому нападі люті за її жалісливість та опіку.
— Та це не твого, блядь, розуму діло, лузійко! Якщо раптом вилетіло з пам’яті, то нагадаю, що мета нашого паломництва — прийти сюди і привітатися з Ктирем. От твій дружбан Гойт не забув. Кассад теж зрозумів правила гри. Ця скотиняка Ктир, певно, прямо зараз пережовує десь його військові кісточки. Я не здивуюся, якщо тим трьом, яких ми лишили в долині, вже не знадобляться харчі й вода. Давай. Шуруй уже звідси нафіг. Мене задовбало твоє товариство.
Брон Ламія якийсь час іще сиділа, спостерігаючи, як Силен розгойдується над нею. Тоді піднялася, на коротку мить торкнулася його плеча, закинула на спину торби й баклажки і розмірено покрокувала так швидко, що йому і замолоду не снилося.
— За пару годин я вертатимуся цим шляхом, — крикнула вона, не озираючись на нього. — Будь із цього боку міста. До Гробниць підемо разом.
Мартін Силен нічого не відповів, а лише спостерігав, як вона зменшується, а потім зникає серед сухих земель на південному заході. Гори пливли від спеки. Він опустив очі й побачив, що жінка лишила йому воду. Плюнув, запхнув пляшку собі в наплічник і рушив у бік заманливої тіні мертвого міста.
Розділ 20
Дюре ледь не знепритомнів, коли вони обідали останніми двома сухпайками. Сол із Консулом віднесли його у тінь, на широкі сходи під Сфінксом. Священик зблід, як полотно.
Він спробував усміхнутися, коли Сол підніс до його губ пляшку з водою.
— Ви всі досить спокійно прийняли факт мого воскресіння, — сказав він, витираючи пальцем кутики губ.
Консул обіперся спиною на кам’яну стіну Сфінкса.
— Я бачив хрестоформи на Гойтові. Ті самі, що зараз на вас.
— Ну, а я повірив його історії... вашій історії, — продовжив Сол.
Він передав воду Консулу. Дюре торкнувся лоба.
— Я прослухав диски комлоґу. Всі історії, включно з моєю... неймовірні.
— У вас якісь сумніви щодо котроїсь із них? — поцікавився Консул.
42
атрій або
43
див.: Герберт Джордж Веллс. Машина часу (The Time Machine, 1895; пер. Миколи Іванова, 1977). Морлоки (Morlocks) — еволюційні нащадки людей за 800 тис. років у майбутньому, агресивні наступники робітничого класу, раса підземних мешканців, що полює на здеградованих нащадків буржуазії, примітивних, здитинілих, тендітних елоїв і харчується ними.
44
крибідж (від