— Господи всемогутній, — прошепотів я, насилу пробившись в інфосферу та змагаючись із напливом інформації, що бив хвилями в імплантовані мережі та мозок. Війна. Несподівана атака. Неминуче руйнування Мережі. Балачки про відставку Ґледстон. Заворушення на двох десятках планет. Повстання проти Церкви Ктиря на Лузі. Флот ЗСГ, що темпом покидав систему Гіперіона, здійснюючи відчайдушний ар’єргардний маневр. Але ж надто спізнілий, надто спізнілий. Напад на Гіперіон уже розпочався. Острах замаху на систему телепортів.
Я скочив і голяка побіг в акустичний душ, який закінчив приймати у рекордний для себе час. Гант або ще хтось уже приготував мені сірий формений костюм та накидку, тож я похапцем убрався, на ходу зачісуючи мокре волосся назад, дозволивши йому впасти на комір.
Не годилося затримувати Виконавчу директрису Гегемонії Людини. Ой, не годилося.
— Ви вчасно, — з порога приватного кабінету мене зустріла Міна Ґледстон.
— Що ви нахрін скоїли? — гарикнув я.
Ґледстон кліпнула. Вочевидь, Виконавча директриса Гегемонії Людини не звикла до такого тону. «Сама, трясця, винна», — подумалося мені.
— Не забувайте, хто ви і з ким розмовляєте, — холодно зауважила вона.
— А я не знаю, хто я. Та й говорю, можливо, з найбільшим масовим убивцею від часів Горація Ґленнон-Гайта. Якого дідька вам здалася ця війна?
Ґледстон іще раз кліпнула та роззирнулася по кімнаті. Ми спілкувалися самі. Її вітальня була довга, стіни приємних темних кольорів були прикрашені шедеврами зі Старої Землі. Але тієї миті мене справді не хвилювало, що я стояв у приміщенні з оригіналами ван Ґоґа. Я прикипів поглядом до Ґледстон та її лінкольнівського обличчя, що насправді належало старій жінці, на яку крізь стулки жалюзі падали промінці світла. На мить наші погляди зустрілися, але вона швидко відвела очі.
— Перепрошую, — різко промовив я без ноток вибачення в голосі, — ви ж не дозволили цьому статися, ви спровокували такий хід подій, правда?
— Ні, Северне, я не спровокувала такого ходу подій, — Ґледстон говорила притишеним голосом, майже напошепки.
— Розказуйте, — відказав я, міряючи кроками кімнату перед високими вікнами, а світло, пробиваючись крізь жалюзі, бігало по мені різнобарвними смужками. — І я не Джозеф Северн.
— Мене вас називати пан-Кітсом? — повела вона бровою.
— Звіть мене Ніким[52], — відповів я. — А коли прийдуть інші кіклопи, скажете їм, що Ніхто вас осліпив, а ті вернуть назад, примовляючи, що то боги наслали на вас.
— Плануєте мене осліпити?
— Зараз я міг би скрутити вам в’язи і піти геть, не відчуваючи жодного докору сумління. Ще й тиждень не добіжить до кінця, як загинуть мільйони. Як ви могли дозволити цьому статися?
Ґледстон торкнулася нижньої губи.
— У майбутнього є тільки два шляхи розвитку, — тихо промовила вона. — Війна й абсолютна невизначеність або мир й однозначне винищення. Я обираю війну.
— Хто це сказав? — тепер у моєму голосі лунала радше допитливість, аніж гнів.
— Це факт, — вона звірилася з комлоґом. — За десять хвилин у мене виступ у Сенаті, під час якого я оголошу війну. Розкажіть мені, що нового у пілігримів на Гіперіоні.
— Тільки в тому разі, якщо ви мені щось пообіцяєте.
— Гаразд, якщо це в моїх силах.
Я взяв паузу і зрозумів, що жодним важелем у всесвіті не зможу переконати цієї жінки поставити свій автограф на порожньому чеку.
— Ну, добре, — почав я. — Я хочу, щоби ви відправили плюс-сигнал на Гіперіон, зняли арешт із корабля Консула і відправили когось угору Гулаєм на його пошуки. Він десь у ста тридцяти кілометрах від столиці, в районі шлюзів Карли. Може бути поранений.
Ґледстон зігнула палець, потерла губу і кивнула.
— Пошуки ми організуємо. Звільнення корабля залежить від того, що ви мені конкретно розкажете. Інші живі?
— Деякі, — я підібгав куцу накидку і впав на канапу навпроти стола.
— Донька Байрона Лами? Брон?
— Її забрав Ктир. Якийсь час вона лишалася непритомною, під’єднаною через дивний нейрошунт до інфосфери. Я снив... що вона пливла в просторі й возз’єдналася з імплантованою персоною першої повернутої особистості Кітса. Вони ввійшли до інфосфери... по суті, мегасфери, до вимірів та комунікації Корду, про які я сном-духом не відаю.
— Вона зараз жива? — напружена Ґледстон подалася вперед.
— Не знаю. Її тіло зникло. Я прокинувся ще до того, як зміг побачити, де її персона ввійшла у мегасферу.
Директриса кивнула.
— Що з полковником?
— Кассада забрала кудись із собою Монета — жінка, котра, здається, мешкає в Гробницях, поки вони подорожують часом. Коли я його бачив востаннє, він голіруч атакував Ктиря. Точніше, тисячі Ктирів.
— Вижив?
— Не знаю, — розвів я руками. — То ж тільки сни. Уривки. Клаптики сприйняття.
— Поет?
— Силена вхопив Ктир. Настромив на своє тернове дерево. Але я ще раз бачив його пізніше, вві сні про Кассада. Силен досі живий. Не розумію як.
— Отже, тернове дерево реальне? Не тільки пропаганда Церкви Ктиря?
— Реальніше нікуди.
— А Консул їх покинув? Намагався повернутися до столиці?
— У нього бабусин килимок-літун. Він добре себе проявив, аж поки не дістався шлюзів Карли, про які я згадував... упав у річку, — наступне питання я випередив: — Чи вижив після падіння, не знаю.
— Священик? Отець Гойт?
— Хрестоформа відродила його в подобі отця Дюре.
— Це справжній отець Дюре чи його бездумний дублікат?
— Це Дюре, — промовив я. — Проте... ушкоджений. Апатичний.
— Він досі в долині?
— Ні. Зник в одній із Печерних гробниць. Я не знаю, що з ним сталося.
Ґледстон зиркнула на комлоґ. Я спробував уявити спантеличення та хаос, які зараз вирували в усіх інших частинах цієї будівлі... цієї планети... Мережі. Очевидно, що тут Директриса збувала свої п’ятнадцять хвилин перед промовою у Сенаті. Можливо, це остання нагода для неї усамітнитися на наступні кілька тижнів. А може, й назавжди.
— Капітан Мастін?
— Мертвий. Похований у долині.
Вона перевела подих.
— А Вайнтрауб і його немовля?
Я похитав головою.
— Я бачив розрізнені сни... анахронічні. Мені здається, це вже сталося, але маю сумнів, — я підвів погляд. Ґледстон терпляче чекала. — Немовляті було тільки кілька секунд від народження, коли прийшов Ктир. Сол віддав дитинку, й істота забрала її до Сфінкса. Гробниці тоді дуже яскраво світилися. З’явилися... інші... Ктирі.
— Отже, Гробниці відкрилися?
— Так.
Ґледстон тицьнула в комлоґ.
— Лі, перекажи черговому по зв’язку сконтактувати із Тео Лейном та необхідними військовими на Гіперіоні. Звільніть корабель із карантину. І ще одне, Лі, не забудь уточнити, що через пару хвилин я надішлю генерал-губернатору приватне повідомлення, — прилад цвірінькнув, і вона повернулася до мене: — Щось іще з ваших снів?
— Образи. Слова. Я не розумію, що відбувається. Тому згадав лише про основні моменти.
Ґледстон ледве всміхнулася.
— Ви розумієте, що бачите значно більше від того, що переживає інша персона Кітса?
Я нічого не відповів, приголомшений її словами. З прочанами, а точніше, імплантованою персоною з петлі Шрена в голові Брон, я підтримував контакт завдяки якійсь лінії зв’язку через Корд. А ще їхню спільну тамтешню, хоч і примітивну, інфосферу. Але тепер персону вивільнено. Інфосфера зруйнована, і її більше не існує. Навіть передавач класу «світло+» не здатен одержувати повідомлень, якщо відсутня апаратура на протилежному кінці лінії.
52
мова про кривавий конфлікт між Одіссеєм із товаришами та однооким велетнем Поліфемом. Див.: Гомер. Одіссея. Пісня 9. 364-367:
«Ти про ім’я моє славне питаєш, кіклопе? Назву я // Зараз себе, та гостинця віддай, що мені обіцяв ти. // Звусь я Ніхто на ім’я, і Ніким мене батько і мати, // Й товариші мої, й інші, звичайно, усі називають...», і далі: «Друзі, Ніхто, й не насильством мене він, а підступом губить!» // Відповідаючи, мовлять вони йому слово крилате: // «Що ж, коли сам ти, й ніхто насильства тобі не вчиняє, // То чи не Зевс тобі хворість наслав, і поміч тут марна, — // Краще ти батька свого, владику благай Посейдона!» (пер. Бориса Тена, 1963).