Усмішка Ґледстон зникла.
— Можете пояснити?
— Ні, — я підвів очі. — Може, це все тільки сни? Справжні сни?
Жінка підвелася.
— Ми напевно це дізнаємося, коли або якщо знайдемо Консула. Або коли його корабель прибуде в долину. У мене дві хвилини перед появою в Сенаті. Щось іще?
— Питання, — зголосився я. — Хто я? Навіщо я тут?
І знову легкий усміх.
— Ми всі ставимо собі ті самі запитання, пан-Севе... пан-Кітсе.
— Я говорю з усією серйозністю. У мене таке враження, що ви знаєте це краще від мене.
— Корд відправив вас до мене як відповідального за комунікацію із прочанами. А ще спостерігача. Врешті-решт, ви поет і митець.
Я гучно встав. Ми поволі пройшли до приватного телепорту, який мав доправити її на один поверх із Сенатом.
— Який сенс у спостереженні з настанням кінця світу?
Вона передала мені мікрокарту для комлоґу. Я вставив її та поглянув на монідиск; то був універсальний чип-перепустка. З ним я пройду в будь-який портал — громадський, приватний чи військовий.
Це квиток на кінець світу.
— А якщо мене вб’ють?
— Тоді ми ніколи не дізнаємося відповідей на ваші запитання, — проказала Директриса Ґледстон і, побіжно торкнувшись мого зап’ястка, розвернулася та зробила крок у телепорт.
Кілька хвилин я простояв на самоті в її апартаментах, насолоджуючись світлом, тишею та мистецтвом. Тут на одній зі стін і справді висів ван Ґоґ, що вартував більше, ніж могла заплатити пересічна планета. Це була картина з інтер’єром спальні митця в Арлі[53]. Божевілля винайшли не сьогодні.
Незабаром я вийшов, довіривши комлоґу провести мене лабіринтами Будинку уряду, поки я не дістався центральної станції квантування та не пірнув в одні з її воріт назустріч кінцю світу.
Мережею пролягали дві основні телепорт-магістралі з публічним доступом — Анфілада й річка Тетіс. Я стрибнув Анфіладою на її півкілометровий відрізок, що пролягав Панною Ціндао-Сішуан, між Новою Землею та коротким примор’ям Невермор-Дарма. Панна Ціндао-Сішуан належала до планет першої хвилі вторгнення, що перебували за тридцять чотири години від навали Вигнанців. Нова Земля була з другої хвилі, перелік мішеней якої ще й досі до кінця не було оприлюднено, тож вона мала фору — трошки більше стандартного тижня. Невермор-Дарма був розміщений у глибині Мережі, за кілька років льоту від нападників.
Ознак паніки я не помітив. Люди давали волю емоціям в інфосфері та Речі Спільній, а не на вулиці. Йдучи вузькими провулками Ціндао, я чув голос Ґледстон із тисячі репродукторів та персональних комлоґів — дивним напівтоном він супроводжував крики вуличних гендлярів та шелестіння покришок на вологих тротуарах, поки електрорикші дзижчали десь угорі, на транспортних рівнях.
— ...як колись, вісім сторіч тому, інший лідер заявив своєму народові напередодні ворожого нападу: «Мені нічого вам запропонувати, крім важкої праці, крові, поту й сліз»[54]. Ви мене спитаєте, а в чому полягає наша політика? І я вам відповім: вести війну. У космосі, на землі і воді. Вести війну з усіх сил, що їх нам тільки може дати відчуття справедливості й права. Ось у чім полягає наша політика...
У перехідній зоні між Ціндао та Невермор-Дарма стояли армійці, але потоку пішоходів вони, здається, не перешкоджали. Цікаво, коли військові реквізують пішохідну зону Анфілади під потреби транспортних засобів, то у якому напрямку відбуватиметься цей рух: вперед на фронт чи у протилежний бік?
Один крок — і я на Невермор-Дарма. Тут на вулицях сухо, якщо не зважати на випадкові бризки океану в тридцяти метрах під кам’яним валом Анфілади. Небо у своїх звичних загрозливих тонах вохри та сіризни — зловісні сутінки опівдні. Невеличкі крамниці-кам’яниці сяють вогнями і товарами. Я не міг не помітити, що на вулицях не так людно, як зазвичай. Усі згуртувалися по магазинчиках або ж сидять на кам’яних стінах і лавах, опустивши голови, із неуважним поглядом — слухають.
— ...ви спитаєте, в чім наша мета? Я можу відповісти одним словом. Перемога. Перемога за будь-яку ціну. Перемога, незважаючи на жах. Перемога, хай яким довгим і тяжким може виявитися шлях до неї. Адже без перемоги нам не вижити...
Черги біля головної телепорт-станції Едґартауна були короткі. Я набрав код Моря Безкрайого і зайшов у портал.
Безхмарне небо мало свій звичний зелений колір, а океан під плавучим містом — густо-зелений. До самого обрію тягнулися ламінарієві ферми. Тут, так далеко від Анфілади, люду було ще менше. Дерев’яні променади стояли майже порожні. Деякі крамниці навіть були зачинені. Біля пристані для кіп-човнів тирлувався невеликий гурт чоловіків, які слухали старожитній передавач «світло+». У насиченому морському повітрі голос Ґледстон бринів позбавленим емоцій металом.
— ...навіть цієї миті підрозділи Збройних сил Гегемонії неухильно прямують до місць своєї дислокації, тверді, наполегливі й рішучі, готові порятувати не тільки загрожені світи, а й усю Гегемонію Людини від найлихішої тиранії глитаїв душ, якої ніколи не знали аннали людської історії...
Море Безкрає було розташоване у вісімнадцяти годинах від вторгнення. Я задер голову і в небі пошукав які-небудь ознаки ворожого Рою, якісь натяки на орбітальний захист чи пересування десантних військ. Але навколо мене було тільки небо, тільки теплий день і лагідне погойдування міста-на-морі.
Небесна Брама очолювала список планет, яким загрожувало вторгнення. Я вийшов у Болотянську з порталу для поважних гостей і з Висот Рівкіна глянув униз на прекрасне місто, чия назва була наклепом на нього. Стояла глупа ніч. У таку пізню годину прибиральні машини вже чистили вулиці, і їхні щітки та акустичні брандспойти шерхотіли об бруківку. І все ж тут відчувався рух. Довгі черги мовчазних людей на Висотах Рівкіна вишикувалися перед громадською телепорт-станцією, а ще довші виднілися внизу, біля терміналів Променаду. Виднілися правоохоронці, високі постаті в коричневих протиударних костюмах. Якщо армійці і квапилися сюди із підкріпленнями, то їх неможливо було помітити.
Люди в чергах — не тутешні. У землевласників на Висотах Рівкіна та Променаді, найпевніше, свої персональні телепорти, а ці більше нагадують меліораторів, що прибули за багато кілометрів звідси, десь із папоротевого залісся. Ніхто не панікував, говорили мало. Черги потрохи просувалися зі стоїчною терплячістю сімей, які стоять до кас тематичного парку атракціонів. Лише дехто взяв із собою щось більше від дорожньої сумки чи наплічника.
«Невже ми досягнули такого рівня витримки, — дивувався я, — що зберігаємо гідність навіть перед лицем вторгнення?»
Урочий час для Небесної Брами наступав через тринадцять годин. Я поклацав на комлозі і під’єднався до Речі Спільної.
— ...якщо ми перестрінемо цю загрозу, тоді світи, які ми любимо, мають шанс на свободу, а життя в Мережі і далі може рухатися під осоння в прийдешньому. Проте якщо ми зазнаємо поразки, тоді вся Мережа, сама Гегемонія, все, що ми знаємо та любимо, згине в безодні нових Темних століть, але набагато зловісніших і триваліших через світло науки, обернене на зло, та через рабство, заготоване для людини. Відтак сповнюймо свій обов’язок і тримаймося так, щоб у тому разі, коли Гегемонія Людини та її Протекторат із союзниками проіснують десять тисяч років, людство змогло сказати: «Це була їхня зоряна година».
Десь у тихому, свіжому місті внизу пролунали постріли. Спочатку заторохтіли флешетові автомати, потім низьке гудіння поліцейських аудіотравматів, за якими почулися крики та шипіння лазерної зброї.
Юрба на Променаді ринула на телепорт-станцію, але з парку вискочили спецпризначенці, ввімкнули потужні галогенові прожектори, що залили натовп нестерпним сяйвом, і через гучномовці прокрутили накази шикуватися назад у черги або розходитися. Люди завагалися і заметалися туди-сюди, наче медуза в підступних течіях, аж раптом — під’юджувані вже ближчими та гучнішими звуками перестрілок — усі разом кинулися до платформи з порталами.
53
мова про якесь із трьох постімпресіоністичних олійних полотен нідерландського маляра Вінсента ван Ґоґа (1853-1890), відомих під спільною назвою «Спальня [в Арлі]» (La Chambre à coucher, 1888/89), на яких зображений інтер’єр спальні митця в т. зв. Жовтому будинку — готелі у південному м. Арль (Буше-дю-Рон, Франція), де він зупинявся 01.05.1888 р.
54
і далі в розділі — чи не найвідоміші фрагменти кількох дебютних промов Вінстона Черчилля перед Палатою громад Великої Британії 13.05.1940 р. та 18.06.1940 р. у перші дні після його обрання на посаду.