Спецура розпорошила сльозогінний газ, вистріливши кілька набоїв із реагентами паморок. Між правоохоронцями й телепортом задзвеніли силові поля. Никаючи кинджальними променями прожекторів, над містом пролетіла група військових «емтешок» та екранольотів служби безпеки. В один із променів потрапив і я, мене тримали в полі зору, поки мій комлоґ не відповів на сигнал-запит, після чого прожектор ковзнув деінде. Задощило.
«Із витримкою, можна вважати, покінчено».
Правоохоронці звільнили громадську телепорт-станцію на Висотах Рівкіна і тепер зникали в приватному порталі Атмосферного протекторату. Я вирішив і собі кудись переміститися.
Зали в Будинку уряду тепер перебували під охороною армійських спецпризначенців, котрі перевіряли всіх, хто проходив телепортами, — попри те, що це був один із найскладніших для доступу маршрутів в усій Мережі. Довелося пройти аж три КПП, перш ніж я зміг потрапити до урядового / житлового крила, де замешкував. Раптом охорона відступила в сторони, звільнивши головний зал та перекривши всі бічні коридори, і в супроводі бурхливого почту радників, помічників та військовокомандувачів з’явилася Ґледстон. Я не сподівався, що вона мене помітить, але та незграбно спинила всю свою процесію і гукнула з-за барикади закутих у броню десантників.
— Пан-Ніхто, вам сподобалася промова?
— Годяща, — відказав я. — Зворушлива. І крадена у Вінстона Черчилля, якщо я не помиляюся.
Директриса всміхнулася та ледь знизала плечима:
— Якщо вже цупити, то в забутих майстрів, — її усмішка зникла. — Які новини з передової?
— Реальність починає брати гору, — відповів я. — Готуйтеся до паніки.
— Завжди готова, — відказала вона. — Які новини від пілігримів?
— Пілігримів? — здивувався я. — Я ж не... спав.
За інерцією кортеж і щільний графік Ґледстон починав зносити її в дрейфі далі по залу:
— А може, вам тепер не обов’язково спати, аби бачити сни? — гукнула вона. — Спробуйте.
Я подивився їй услід. Охорона пропустила мене до номера. Я дійшов до дверей, але з огидою до самого себе відвернувся. Я тікав, настрашений і приголомшений, від жахіть, що впали на нас усіх. Я би залюбки повалявся у ліжку, намагаючись не заснути, натягнувши ковдру до бороди, голосячи за Мережею, немовлям Рахіль та за самим собою.
Із житлового крила я вирушив до центрального саду, де якийсь час блукав його посипаними жостером доріжками. Крихітні мікрододатки дзижчали в повітрі, ніби бджоли, одна з яких не відпускала мене далеко від себе. Я проминув трояндову клумбу і спустився стежкою в парку тропічну зону, а за нею вийшов до містка біля секції Старої Землі. Я сів на кам’яну лаву, де ми бесідували із Ґледстон.
«Може, вам тепер не обов’язково спати, аби бачити сни? Спробуйте».
Я з ногами вмостився на ослоні, поклавши підборіддя на коліна, а пальці — на скроні, та заплющив очі.
Розділ 32
Мартін Силен звивається і корчиться в чистій поезії болю. Сталевий шип завдовжки два метри ввійшов у його тіло між лопаток і вийшов із грудей, простягнувши тонкий, наче голка, кінець на цілий метр уперед. Чоловік метеляє руками, але дотягтися до нього не спроможний. Шип бездоганно гладкий, і його спітнілим долоням та гачкуватим пальцям навіть нема за що зачепитися. Попри таку відшліфованість на доторк його тулуб не зісковзується; поета нашпилили надійно, достоту як метелика для колекції.
Він не кровить.
Через кілька годин після того, як крізь полуду шаленого болю здоровий глузд повернувся до Мартіна Силена, він думає про це. Крові немає, зате є біль. О так, його тут аж занадто. Понад міру навіть у зіставленні з дикою фантазією поета про те, чим є той біль. Біль понад людську витривалість і межі страждань.
Та Силен витримує. І Силен страждає.
Він у тисячний раз верещить рваним риком, позбавленим змісту, мови, навіть непристойностей. Словами не передати такої агонії. Силен верещить і звивається. Трохи пізінше безвільно обвисає, і довгий шип погойдується в такт його круговим рухам. Над ним, під ним та позаду висять інші люди. Але Силен майже не роздивляється їх. Усіх їх займають лише власні кокони агонії.
«Те пекло скрізь, — Силен подумки цитує Марлоу, — і я довічно в нім»[55].
Та він у курсі, що це не пекло. І не життя після смерті. Так само він у курсі, що це не якесь там відгалуження реальності; шип стирчить із його тіла! Вісім сантиметрів органічної сталі в його грудях! І все одно він не вмирає. І не кривавить. Це щось, і перебуває воно десь, але це не пекло і не жива сутність.
Час тут лине дивно. Силен і раніше знав, що він може розтягуватися та вповільнюватися: агонія оголеного нерва в кріслі стоматолога, біль, викликаний каменем у нирці, в лікарняній приймальні. Час здатен практично спинятися, наганяючи жах на стрілки біологічного годинника. Проте навіть у такі моменти він усе одно продовжує бігти. Пломбування каналів закінчується, нарешті вводиться і починає діяти ультраморфій. А тут навіть повітря не ворушиться за відсутності часу. І біль — це гребінь та шумовиння хвилі, що ніколи не розбивається.
Силен верещить од гніву та болю. Звивається на своєму шипі.
— Прокляття! — нарешті видушує він із себе. — Прокляття, трясця, в бога-душу.
Слова — релікти іншого життя, артефакти зі снів, якими він жив до знайомства з реальністю дерева. Силен тільки наполовину його пам’ятає, як наполовину пам’ятає, коли його сюди ніс Ктир і, настромивши на шип, залишив тут.
— Боже! — верещить поет і хапається за терен обома руками, намагається якось підтримати свою чималу вагу на ньому, але цим тільки безмежно посилює свій безмежний біль.
Під ним простягається ландшафт. Видно на милі навколо. Це завмерла діорама долини Гробниць часу та пустелі за нею із пап’є-маше. Навіть мертве місто і далекі гори відтворено в пластичній, стерильній мініатюрі. Байдуже. Для Мартіна Силена існує тільки дерево і біль. Вони нерозривні. Силен шкірить зуби в кривій од болю посмішці. У дитинстві на Старій Землі вони з Амальфі Шварцем, його найліпшим другом, якось потрапили до християнської громади у Північноамериканському заповіднику, повчилися їхньої неотесаної теології і згодом часто гнули кирпу над розп’яттям. Юний Мартін широко розкидав руки, схрещував ноги, піднімав голову і промовляв: «Боженьки, звідціль же все місто видно». Амальфі у відповідь просто вибухав реготом.
Силен верещить.
Час нікуди не йде, проте в якийсь момент розум Силена повертається до чогось подібного на лінійне спостереження... одмінне від розкиданих оаз чистої, нескаламученої агонії в пустелі бездумного конання... і в цьому лінійному позачасовому сприйнятті власного болю Силен починає бачити хронологічні рамки.
Спочатку брутальна лайка додає його болю чистоти. Крик завдає мук, але гнів очищає та прояснює.
Потім, у моменти виснаження між криком та чистими переймами болю, Силен дозволяє собі думати. Спершу це спроби вишиковувати, повторювати хронологічні параметри про себе, будь-що для відокремлення однієї десятисекундної агонії від наступної. Силен помічає, що спроби зосередитися трохи послаблюють агонію. Вона й надалі нестерпна, вона й надалі на подобу вітру розганяє уривки справжніх думок, але все ж таки менша на якусь безмежно дрібну величину.
Отже, Силен зосереджується. Він верещить, кобенить і звивається, але він сконцентрований. Оскільки концентруватися особливо нема на чому, то він зосереджується на своєму болю.
Як виявляється, біль має свою структуру. Свою схему. Будову, складнішу від наутилуса-помпіліуса. Елементи, бароковіші від найбільш законтрфорсеного готичного собору. Мартін Силен вивчає структуру свого болю навіть під власний вереск. І він розуміє, що це поема.
Силен у десятитисячний раз вгинає спину і карк, шукаючи полегші там, де її взагалі не буває, проте цього разу в п’яти метрах над собою на такому самому шипі бачить знайомі обриси, що звиваються в неймовірному подуві агонії.
55
Why, this is hell, nor I am out of it (