— Біллі! — думка пронизує Мартіна Силена, і водномить йому перехоплює подих.
Його колишній сюзерен та покровитель витріщається в безвидну прірву, осліплений болем, що осліпив недавно і Силена, та ледве-ледве повертається, ніби відгукуючись на власне ім’я в цьому неназиваному місці.
— Біллі! — гукає знову Силен і раптом втрачає зір та розум від болю. Він зосереджується на його структурі, відстежуючи його схему, ніби окреслює стовбур, гілки, галузочки й шипи самого дерева. — Мій володарю!
Силен чує голос понад вереском, і вражається, що і голос, і вереск належать йому:
Йому знайома ця поезія, вона не його, а Джона Кітса. Чоловік відчуває, як, перебираючи словами, він продовжує впорядковувати показний хаос болю навколо. Силен розуміє, що біль його супроводжує від народження — такий-от дарунок Усесвіту поетам. Це фізичне відображення болю, який він відчував і марно прагнув покласти на вірші, пришпилити прозою впродовж усіх даремних років життя. Це гірше, ніж біль. Це нещастя, бо Всесвіт пропонує біль геть усім.
Силен це викрикує, але не верещить. Ревище болю з дерева, радше душевного, ніж фізичного, на щонайменшу частку секунди стишується. Посеред океану окремішніх болів з’явився чужорідний острівець.
— Мартіне?
Силен вигинається, зводить голову, намагається зосередитись крізь туман болю. Сумний Король Біллі дивиться на нього. Дивиться.
Із Сумного Короля Біллі вилітає хрип, який по нескінченній миті Силен опізнав як «Ще!».
Силен кричить в агонії:
Невелике коло тиші шириться ще кількома сусідніми гілками та жменькою шипів зі своїми людськими плодами в критичній нужді.
Силен підводить погляд на Сумного Короля Біллі і бачить, що зраджений ним сеньйор розплющив сумні очі. Уперше за понад два століття меценат і поет поглянули один на одного. І Силен переказує повідомлення, що привело його сюди, через яке він утрапив на цей шип:
— Володарю, пробачте.
Перш ніж Біллі встигає відповісти, перш ніж у верескливому хорі захлинуться будь-які слова, повітря зазнає змін, відчуття зупиненого часу здригнулося, і дерево затрепетало, ніби все разом провалилося на метр. Силен верещить разом з іншими, тому що гілля гойдається, і шип, що прохромив його, рве тепер нутрощі, наново шматує плоть.
Силен розплющує очі і бачить над собою реальне небо, реальну пустелю, осяйні Гробниці, подуви вітру і свіжий плин часу. Муки від цього не поменшали, зате в голові просвітліло.
Мартін Силен сміється крізь сльози:
— Мамо, глянь! — хіхікаючи, кричить він із металевим гостряком, що на метр стирчить із його понівечених грудей. — Звідціль же все місто видно!
— Пан-Северне, з вами все гаразд?
Важко дихаючи, стоячи навкарачки, я розвернувся в напрямку, звідки пролунав голос. Розплющувати очі було боляче, але нічого не може зрівнятися з тим, що я тільки-но пережив.
— Вам потрібна допомога?
Поруч нікого не виявилося. Голос долинав із мікрододатка, що дзижчав у півметрі від обличчя і належав, можливо, комусь із охоронців Будинку уряду.
— Так, — відповів я, спинаючись на ноги і струшуючи гравій із колін. — Усе в нормі. Раптовий... біль.
— Ми можемо вам надати медичну допомогу за дві хвилини. Ваш біомонітор не зафіксував жодних органічних проблем, але можна...
— Ні-ні, — перебив я. — Усе в нормі. Облиште. І залиште мене самого, будь ласка.
Мікрододаток чкурнув геть, наче знервоване колібрі.
— Так, пане. Просто гукніть, якщо знадобиться допомога. Сад і наземні монітори дадуть вам відповідь.
— Геть.
Я рушив із саду, пройшов через головну залу Будинку уряду, переповнену тепер охороною та КПП, і відправився мальовничими ландшафтами до Оленячого парку.
На пристані стояла тиша, і ріка Тетіс здавалася спокійнішою, ніж будь-коли за моєї пам’яті.
— Що відбувається? — поцікавився я в одного з вартових на пірсі. Той перевірив мій комлоґ, підтвердив ексклюзивний рівень допуску та особистий дозвіл Виконавчої директриси і все одно не квапився відповідати.
— На ЦТК від’єднані портали, — дуже повільно промовив він. — Пустили в обхід.
— В обхід? Тобто ріка більше не проходить через Центр Тау Кита?
— Правильно, — він опустив щиток шолома, коли наблизився невеличкий човен, і знову підняв його, щойно роздивився, що в ньому сиділо двоє зі служби безпеки.
— А я там зможу пройти? — я махнув угору за течією, де у високому порталі висіла непрозора запона сірого кольору.
Вартовий здвигнув плечима.
— Еге ж. Але назад цим шляхом сюди ви вже не потрапите.
— Мене це влаштовує. Можна скористатися цим човником?
Охоронець щось прошепотів у ґудзик мікрофона і кивнув.
— Проходьте.
Я жваво вийшов на борт невеличкого катера, вмостився на задній лаві і, вчепившись у планшир обома руками, перечекав, поки вщухла хитавиця. Потім торкнувся монідиска енергетичної установки і голосно сказав:
— Пуск.
Загуділи електрореактивні двигуни, маленьке суденце самостійно відшвартувалося, спрямувало ніс на середину ріки, а я вказав напрямок угору за течією.
Ніколи раніше мені не доводилося чути, щоби частину ріки Тетіс ізолювали, але завіса в телепорті й справді була мембраною, що забезпечувала односторонній рух. Човен пронісся крізь неї, і я здригнувся, намагаючись позбутися типового пощипування шкіри.
Озирнувшись, я зрозумів, що перебуваю в одному з великих міст на каналах (Ардмені чи Памоло) планети Ренесанс-Вектор. Тетіс тут була головною вулицею, від якої відгалужувалося чимало приток. Зазвичай, єдиний вид транспорту, що його можна на ній зустріти, — це туристичні гондоли по краях плеса, а посеред течії — яхти з усюдиплавами багатіїв над багатіями. Сьогодні тут панував шарварок.
Судна найрізноманітніших розмірів ти видів захарастили центральні канали, човни пливли в обох напрямках. Кораблі-будинки були навантажені домашнім збіжжям, дрібніші плавзасоби побрали на борт стільки всього, що складалося враження, ніби найменша хвилька спроможна їх перекинути. Сотні орнаментованих джонок із Панни Ціндао-Сішуан та річкових барж-апартаментів із Фудзі, вартих по кілька мільйонів марок, змагалися за свій простір на водяній гладіні. Я готовий був побитися об заклад, що деякі з цих житлових суден вперше покинули місця свого постійного швартування. Серед буйства дерева, пласталі та плексигласу всюдиплави бігають немов срібні яйця, оточені захисними полями, налаштованими на абсолютно дзеркальний режим.
56
Джон Кітс. Падіння Гіперіона. Пісня і, 131-141 (The Fall of Hyperion: A Dream, 1857; пер. Василя Мисика, 1968).
«Падіння Гіперіона» — незавершена епічна поема-«приквел» до іншої, також незавершеної епічної поеми «Гіперіон» (Hyperion, 1820). Обидва твори були спробами автора звернутися до теми одвічної боротьби абсолютних цінностей та морального занепаду, а також ролі поета як співця людських страждань. Обидва лишилися незавершеними, оскільки Кітс вважав їх надто мілтонівськими за духом.
57
Джон Кітс. Пісня (Spirit here that reignest) (Song (Spirit here that reignest), 1848; пер. Бориса Щавурського, 2017).