Вулиці й досі перебували під владою людських мас. Тут іще натовп не вершив своїх справ, а на каналі було тісно від дрібних човників, тому я вирішив сховатися у найближчій громадській споруді. Нею виявився напівмузей-напівбібліотека, що також функціонував як архів; мені заклад сподобався з першого погляду... а ще його запах. Тут спочивали тисячі друкованих книжок, чимало з них направду були старі. А хіба існує в світі запах, приємніший від аромату старих книжок?
Я блукав вестибюлем, розглядаючи назви та гадаючи, знайду я тут роботи Салмуда Бреві чи ні. Аж раптом до мене підійшов маленький зморшкуватий дідок у старомодному вовняному з фібропластом костюмі.
— Пане, — проказав він, — ви так давно вже не вдостоювали мене честі свого товариства!
Я кивнув, певний, що тут я вперше і ніколи не бачив цього чоловіка раніше.
— Три роки, правда? Щонайменше три роки! Як же летить час! — він промовляв майже пошепки, приглушеним тоном людини, котра більшість свого життя збула поміж книжок, але я не міг заперечити — у його голосі лунали нотки захвату. — Ви ж, напевно, одразу волієте пройти до колекції? — відступив він у сторону, пропускаючи мене вперед.
— Так, — ледве кивнув я. — Тільки після вас.
Маленький дідок (я майже був певен, що це архіваріус), здається, зрадів, коли йому запропонували йти першим. Він безцільно торохтів про нові придбання, свіжі хвалебні відгуки, відвідини науковців із Мережі, а ми все йшли проз одну простору кімнату з книжками за іншою: всі великі, багатостелажні сховища — всуціль сокровенний, облямований брунатним коридор із книжок, де наші кроки відлунювалися від далеких стін, складених їхніми томами. Під час нашої прогулянки ми більше нікого не зустріли.
Ми перейшли кахляним місточком із кованими перилами, що пролягав над книжковим басейном, у якому голубі захисні поля берегли від атмосферної зуби сувої, пергаменти, крихкі мапи, ілюміновані рукописи та стародавні комікси. Архіваріус відімкнув низенькі двері, грубші від більшості герметичних шлюзів, і ми опинилися в крихітній кімнатчині без вікон, де товсті гобелени частково прикривали алькови зі стародавніми книгами. На перському килимі з часів до Гіджри стояв самотній шкіряний фотель, а в скляній вакуумній шафці зберігалося кілька фрагментів пергаменту.
— Пане, і скоро виходить ваша книжка? — поцікавився дідок.
— Що? — відвернувся я від шафки. — Е-е... Ні...
Архіваріус торкнувся підборіддя своїм маленьким кулачком.
— Ви вже пробачте мені, пане, за такі слова, але в такому разі це страшенна втрата. Навіть за ті декілька розмов, що ми з вами вели протягом цих років, стало зрозуміло, що ви один із найкращих... якщо не найкращий експерт по Кітсу в усій Мережі, — він зітхнув і відійшов. — Перепрошую за ці слова, пане.
— Усе гаразд, — я не зводив із нього погляду, несподівано збагнувши, з ким він мене переплутав і хто сюди навідувався.
— Хочете побути на самоті?
— Якщо вам не складно.
Архіваріус ледь вклонився і вийшов із кімнати, потягнувши за собою грубі двері так, що лишилася тільки крихітна шпаринка між ними та стіною. Єдиним джерелом світла тут були три лампи, вправно змонтовані на стелі. Ідеально для читання, але не настільки яскраво, аби перебування тут здавалося чимось іншим од відвідин якого-небудь християнського собору. Зі звуків я чув тільки все слабші даленіючі кроки бібліотекаря. Я підійшов до шафи і поклав руки на її краї, намагаючись не забруднити пальцями скла.
Перший повернений кібрид Кітса, «Джонні», вочевидь, часто сюди приходив упродовж останніх років свого життя в Мережі. Тепер я згадав, як про книгозбірню на Ренесанс-Векторі якось згадувала у своїх розповідях Брон Ламія. Вона тут вистежила свого клієнта і коханця під час ранньої стадії розслідування його «смерті». Вже згодом, коли його насправді вбили, якщо не брати до уваги персони, записаної в петлі Шрена, вона тут і сама побувала. Решті вона розповіла про дві поезії, які перший кібрид щоразу перечитував під час візитів сюди, намагаючись осягнути сенс свого існування... і смерті.
Ті два оригінальні рукописи зберігалися у цій шафці. Перша — досить-таки нудотно-солодкий, як на мене, вірш про кохання, що починався з рядків «День проминув, а з ним[60] — і всі його розкоші...». Друга поезія — на голову сильніша, хоч і не позбавлена романтичної похмурості цієї аж надто романтичної та похмурої доби:
Брон Ламія сприйняла її фактично як послання мертвого коханця, батька її ще не народженої дитини, до неї самої. Я витріщався на пергамен, опустивши обличчя так низько, що мій подих затуманював вітрину.
То не послання з іншого часу до Брон і навіть не сучасний авторові плач за Фанні, моєю єдиною, найдорожчою душею та жаданням. Я прикипів очима до вигорілих слів — охайного каліграфічного почерку, що його літери і досі можна було спокійно розібрати попри безмір часу та еволюцію мови — і пригадав, як написав їх у грудні 1819 року, надряпавши цей уривок на сторінці сатиричної «казки», яку тоді тільки-но почав, про «Каптур і дзвіночки». Страхітливе безглуздя, яке цілком справедливо закинув після перших днів розваги, що принесло його складання.
А от уривок із «живою й гарячою рукою» належав до тих поетичних ритмів, що бринять нерозв’язаним акордом у думках, ваблячи до себе, до тих чорнил і пергаменту, на якому його виписано. У свою чергу він насправді був відгомоном іще давнішого, незадовільного рядка... вісімнадцятого абощо... в моїй другій спробі переповісти історію падіння сонячного бога Гіперіона. Пам’ятаю першу версію, яку, не вагаючись, витягають на світ Божий, коли б і де б не перемивали моїх літературних кісточок, лишаючи їх усім на позір, ніби мощі необачного святого, запечатані в бетоні й склі під вівтарем красного слова... У першій версії йшлося:
Рукопис мені припав до вподоби. Мене манило притаманне йому відчуття переслідування та водночас його невловимості, і я би залюбки скористався «оцією рукою з пером могильним», навіть якби це вимагало додаткового редагування і додавання чотирнадцяти рядків до і без того занадто розлогого вступного пасажу Першої пісні.
Я відкинувся на спинку фотеля й опустив обличчя на руки. Я хлипав носом. Не знаю чому. Але припинити не міг.
Іще довго по тому, як припинили бігти сльози, я там сидів і згадував. Одного разу, можливо, через кілька годин, іще звіддаля почулося відлуння кроків, які ввічливо зупинилися перед дверима маленької кімнатки. Хтось там постояв і знову пішов геть.
Я зрозумів, що всі книжки в цих нішах — роботи «містера Джона Кітса п’яти футів заввишки», як я колись написав. Джона Кітса, поета-сухотника, на єдине прохання якого надгробок лишили без імені, написавши на ньому лиш таке:
60
Мова про відомий сонет Джона Кітса (The day is gone, and all its sweets are gone! 1848; пер. Василя Мисика, 1968). Найпевніше, поет, який уже знав про свою невиліковну хворобу, присвятив його Фанні Брон. За життя Кітса не публікувався.
Фанні (Френсіс) Брон, після одруження —
61
Джон Кітс. До Фанні Брон (This living hand, now warm and capable..., 1898; пер. Василя Мисика, 1968) — за життя поета не опублікований фрагмент поезії. Ранні критики та дослідники творчості вважали його адресованим Фанні Брон. Пізніші називають уривком незавершеної поеми «The Cap and Bells; or, the Jealousies, a Faery Tale» [Каптур із дзвіночками].