ТУТ СПОЧИВАЄ ТОЙ,
ЧИЄ ІМ’Я
ЗАПИСАНЕ НА ВОДІ.
Я не пішов дивитися на інші книжки. Не пішов їх читати. Мені це було непотрібно.
Самотній у тиші й мускусному запаху шкіри та древнього паперу бібліотеки, самотній у святилищі самого себе й водночас чужої людини, я заплющив очі. Я не спав. Я снив.
Розділ 33
Інфосферний аналог Брон Ламії та повернена персона її коханця падають на поверхню мегасфери, ніби два пірнальники, що стрибнули у збурену воду з високої скелі. Відчуття квазіелектричного удару, наче здолався опір якоїсь перетинки, і ось вони вже всередині. Зорі зникли, й очі Брон лізуть з орбіт, коли вона дивиться на інформаційне середовище, складніше від будь-якої інфосфери.
Для людських операторів подорож інфосферою зазвичай прирівнюється до подорожі складним містом інформації: вежі-хмарочоси корпоративних і державних даних, магістралі виробничих процесів, широкі проспекти взаємозв’язків на рівні базової площини, підземні переходи з обмеженим доступом, високі крижані брандмауери[63] служб безпеки з мікрофагами на потайній варті, а ще — видимі аналоги усіх мікрохвильових потоків і зустрічного їм руху, якими живе геть усяке місто.
Тут цих слів не вистачить. Геть не вистачить.
Звичайні аналоги інфосферних міст нікуди не поділися. Вони всі тут, але крихітні, загублені в масштабах мегасфери, і видно їх немовби справжні міста з планетарної орбіти.
Брон чудово бачить, що мегасфера не менш жива й інтерактивна від біосфери будь-якого світу п’ятого класу. Густішають і буяють сіро-зелені ліси даних, дерева в них галузяться та вкорінюються новими пагонами прямо на її очах; під власне лісом цвітуть і відмирають по завершенню своєї функції справжні мікроекологічні ніші інформаційних потоків та підпрограми штучних інтелектів; під мінливим океаном-рідкоґрунтом самої матриці зайняті своєю роботою інформаційні кроти, комунікаційні черви, бактерії перепрограмування, коріння дерев даних, сіють своїм насінням Дивні Петлі, поки над ними, над тим лісом та густим підліском фактів і взаємодій свої потаємні обов’язки виконують аналоги хижаків і жертв, вони падають каменем униз, тікають, спинаються, вгороджують пазурі й вільно собі ширяють у просторах між синапсами гілок[64] та нейронами крон.
Щойно ця метафора подарувала Брон смисл картини, що розгорнулася перед її поглядом, образ тут же зник і залишив по собі тільки неосяжну реальність-аналог мегасфери — неозорий внутрішній океан зі світла й звуків, розгалужених комунікацій, розбавлений запаморочливими круговертями свідомостей штучних інтелектів та зловісних чорних дір, де виднілися вхідні сигнали телепортів. Брон зараз рухне від натиску морської хвороби, та вона не бариться і міцно хапає Джонні за руку, ніби жінка, що тоне й намагається порятуватися, вчепившись за рятувальний круг.
— «Усе гаразд, — сигналить їй Джонні. — Я втримаю. Лишайся поруч».
— «Куди ми?»
— «На пошуки декого, про кого я забув».
— ??????
— «Свого... батька...»
Брон міцно тримається, поки вони з Джонні все глибше занурюються в аморфну безодню. Вони потрапили на плинний малиновий проспект із опечатаними інфокур’єрами, і їй спадає на думку, що червоні кров’яні тільця, мабуть, бачать те саме під час своєї подорожі кровоносними судинами.
Здається, Джонні відомий цей шлях; вони двічі звертали на дрібніші вулички-притоки основної магістралі, і чимало разів йому доводилося обирати путь на розгалуженнях. Джонні легко вдається маневрувати їхніми тілами-аналогами поміж кур’рами-тромбоцитами завбільшки з невеликі зорельоти. Брон знову намагається побачити метафору біосфери, але тут, всередині гілок-розв’язок, їй не видно лісу за деревами.
Вони проносяться областю, де між собою спілкуються штучні інтелекти, вгорі над ними... навколо них... немовбито гігантські сірі кардинали, котрі посхилялися над пожвавленим мурашником в інсектарії. Брон згадує рідну планету мами — Фригольм — із пласким, ніби стіл для більярду, Великим степом, де одні тільки їхні короткотравні маєтності розкинулися на площі в п’ять мільйонів гектарів... Брон пам’ятає страхітливі осінні бурі, коли вона стояла в них на межі, лише на крок ступивши назовні захисної бульки силового поля, і спостерігала за громадженням шарувато-купчастих хмар двадцятикілометрової вишини в криваво-червоному небі, де лють акумулювалася з такою енергією, що в неї наїжачувалося волосся на передпліччях, поки вона чекала на блискавиці завбільшки як цілі міста, на смерчі, що звиватимуться і спадатимуть униз, геть як пасма Медузи[65], на честь якої їх і прозвали, а ще — зазирала поза торнадо, поза ті стіни чорного буревію, що змітає все на своєму шляху.
Штінти гірші. У їхній тіні Брон не почувається малозначущою, адже малозначущість передбачає той чи інший ступінь невидимості; натомість вона розуміє, що аж надто добре видима, надто добре вписується в моторошний діапазон чуттів цих безформних велетів...
Джонні стискає її за руку, і вони їх проскакують, а потім несуться ліворуч і вниз пожвавленою гілкою, перестрибують на іншу, ще раз і ще раз, два свідомі фотони, загублені в плутанині оптоволоконних кабелів.
Ні, Джонні не заблукав. Він притискає її руку, робить останній поворот і пірнає в глибоку синю печеру, де все застигло і не рухається, якщо не враховувати їх двох. Вони летять усе хутчіше, і Джонні пригортає її сильніше, синаптичні вузли розмиваються в полі зору, і тільки через те, що вітер не свистить у вухах, руйнується ілюзія поїздки якимось навіженим шосе на надзвуковій швидкості.
Раптом пролунав звук, немовбито кілька водоспадів злилися воєдино, ніби летючі потяги втратили висоту і тепер вищать, падаючи вниз у неуявному темпі. У пам’яті Брон знову спливають буревії на Фригольмі, вироюються спогади, як вона стоїть і прислухається до ревища пасем Медузи, які рвуть усе на своєму шляху по рівнинному ландшафті. Аж ось вони з Джонні потрапляють у вир світла, шуму й відчуттів — дві комахи, яких намагається засмоктати небуття чорного водокруту.
Брон намагається подумки кричати (вона й достоту кричить у своїй уяві), але в цьому ментальному гуркоті на краю світу жодна комунікація неможлива, тому вона міцніше стискає руку Джонні й у всьому покладається на нього, навіть якщо вони довіку падатимуть у цей чорний циклон, у котрому навіть аналог її тіла перекручує та вивертає від кошмарних перевантажень. Її наче коса шматує на мереживні клапті, поки все, що від неї не лишається, — це думки, усвідомлення себе самої та контакту із Джонні.
А потім вони все долають і мирно пливуть над широким лазуровим потоком даних, обоє знову поновлюють свою форму і горнуться один до одного під ритми полегшеного калатання серця, з яким каноїсти проскакують останній поріг на ріці та рятуються од водоспаду. Тож коли Брон нарешті спроможна відволіктися на щось інше, крім самої себе, вона бачить, що їхнє нове довкілля має неймовірні масштаби, що речі тут відділені одна від одної світловими роками, а перед складністю організації тьмянішає навіть той єдиний погляд краєм ока на мегасферу — так наче провінціал був переплутав гардероб із кафедральним собором.
— «Так ось який центр мегасфери!» — думає вона.
— «Ні, Брон, це один з її периферійних вузлів. Не ближчий до центру мегасфери, ніж периметр Корду, яким сковзнули ми з Бі-Бі Сурбрінґером. Просто тобі стали доступні її інші виміри. Такою її бачать штучні інтелекти».
Брон дивиться на Джонні й раптом усвідомлює, що вона бачить в інфрачервоному діапазоні, і тоді їх обох заливає тепло, що насправді йде від далеких доменів інформаційних світил. Але навіть так Джонні виглядає вродливим.
— «Нам ще далеко, Джонні?»
— «Уже ні, не дуже».
Вони наближаються до ще одного чорного виру. Брон горнеться до свого єдиного кохання і заплющує очі.
63
образ крижаного брандмауера сходить до «Нейроманта» Вільяма Ґібсона (див. вище), де «крига», КР (від
64
синапс
65
Медуза, точніше —