Я не був певен у тому, кого він мав на увазі під цим «вони». Вигнанців? Саботажників із Церкви Ктиря? Бунтівників? Ґледстон і провід Гегемонії воліли пожертвувати світами першої хвилі.
— Ні, — потиснув я йому руку. — Я не вірю, що вони дозволять знищити ваші архіви.
Пан-Евдрад Тайнар усміхнувся і зробив крок назад, спантеличений своїм проявом емоцій. Ми потиснули один одному руки.
— Най щастить вам, пан-Северне. Куди б вас не привели ваші подорожі.
— Благослови вас, Боже, пан-Тайнаре, — я вперше скористався цим висловом, і мене вразило, як він звучав. Я глянув униз, видобув командну карту Ґледстон і набрав трицифровий код Пацема. Портал перепросив, заявив, що на даний момент послуга недоступна, але відтак збагнув своїми мікроцефальними процесорами, що він має справу із командною картою, і з дзижчанням запустив перехід.
Я кивнув Тайнару і ступив уперед, підозрюючи, що роблю зараз серйозну помилку, не вернувшись назад навпростець до ЦТК.
На відміну від урбаністичної заграви Ренесанс-Вектора, ніч на Пацемі стояла глупа і темна, чоботи заливав дощ. Краплі з неба гупотіли з такою люттю, ніби чиїсь кулаки гамселили по металу, від чого кортіло згорнутися калачиком під товстими ковдрами і перечекати той дощ до ранку.
Портал був розташований у затишку якогось дворика, наполовину прикритого дахом. Але затишку не достатньому для того, щоби забути про ніч, дощ та холод. Особливо про холод. Повітря Пацема в порівнянні зі стандартами Мережі вдвічі розрідженіше. Його єдине нагір’я, придатне для людського життя, було вдвічі вище приморських міст Ренесанс-В. Я би розвернувся і подався геть від тієї ночі та зливи, якби з тіней не випірнув армієць-десантник, озброєний багатоцільовою штурмовою гвинтівкою, що зараз висіла на ремені, але була готова будь-якої миті розвернутися в моєму напрямку. Він попрохав моє посвідчення.
Я дозволив йому просканувати свою перепустку, і він віддав мені честь.
— Це Новий Ватикан?
— Так точно.
Крізь дощові потоки води мені вдалося розгледіти контури освітленої бані. Я махнув рукою за мур, що оточував дворик.
— Це Собор Святого Петра?
— Так точно.
— І там можна відшукати монсеньйора Едуара?
— Пройдете цей двір, на площі за ним повернете ліворуч і побачите приземкуватий будинок зліва від собору.
— Дякую, капрале.
— Я рядовий!
Я загорнувся у свій куций плащ, формений, а тому абсолютно марний під таким дощем, і побіг через двір.
Чоловік, можливо, священик, але без сутани чи комірця, відчинив мені двері житлового будинку. Інший чоловік за письмовим столом із дерева повідомив мені, що монсеньйор Едуар удома і ще не спить попри пізню годину. Мені було призначено?
Ні, мені не було призначено, однак я хотів би поспілкуватися із монсеньйором на важливу тему.
Яку саме? Чоловік за столом був ввічливий, але невідступний у запитаннях. Командна карта Ґледстон не справила на нього ані найменшого враження. Я підозрював, що говорю із єпископом.
На тему, що стосується отця Поля Дюре та отця Лінара Гойта, сказав я йому.
Добродій мені кивнув, прошепотів у настільки дрібний мікрофон-намистинку на комірі, що я його не помітив, і провів мене до апартаментів.
У порівнянні з цим місцем старий хмарочос, де мешкав пан-Тайнар, здавався палацом сибарита. У коридорі оку не було за що зачепитися, якщо не брати до уваги грубого тиньку на стінах і ще грубіших дерев’яних дверей. Коли ми проходили повз одні такі, які були відчинені, я краєм ока помітив кімнату, більше схожу на камеру у в’язниці, ніж чиюсь спальню: низький тапчан, груба ковдра, дерев’яний ослінчик для молитви, проста тумбочка з карафкою води і непримітною мискою, цілковита відсутність вікон, жодних мультимедійних стін, голографічних ніш чи дек для доступу в інфосферу. Підозрюю, що ця кімната взагалі була не інтерактивна.
Звідкись відлунювали голоси, що здіймалися у речитативі/співі, настільки вишуканому й атавістичному, що в мене гороїжилося волосся на шиї. Григоріанський хорал[81]. Ми проминули велику трапезну, таку саму простеньку, як і келії, проминули і кухню, де нічого не подивувало би навіть кухаря з часів Джона Кітса. Потім спустилися стоптаними кам’яними сходами, пройшли іще одним погано освітленим коридором і піднялися ще одними сходами, цього разу вужчими. Інший чоловік лишив мене самого, і я ступив в одне з найпрекрасніших приміщень, що мені доводилося бачити у житті.
Десь у глибині душі я усвідомлював, що Церква перенесла й один в один відбудувала Базиліку Святого Петра, не забувши навіть покласти мощі, які нібито належали самому Петрові, у нове поховання під вівтарем, але не міг позбутися враження, що знову потрапив у Рим, де вперше побував у середині листопада 1820 року, у Рим, де я гуляв, жив, страждав і помер.
Це місце було прекраснішим та елегантнішим від будь-якого офісного шпиля-небосяга, що на милю спинався вгору на Центрі Тау Кита; Базиліка Святого Петра тягнулася в тінях на понад шістсот футів, мала чотириста п’ятдесят футів завширшки в «хрестовині» — точці перетину трансепта й нефа — та вінчалася бездоганним куполом роботи Мікеланджело, що тікав понад вівтарем у вишину на чотириста футів. Бронзовий балдахін Берніні[82], закрутистий ківорій, підтримуваний крученими візантійськими колонами, окривав головний вівтар, створюючи у тій безмежності домірний людині закуток, необхідний для окреслення перспективи святотаємних обрядів, що проводяться там. Приглушене лампове сяйво й мерехтіння свічок окреслювали певні частини базиліки, блищали на гладенькому травертині[83], поглиблювали рельєфність золотої мозаїки та вихоплювали окремі намальовані, викарбувані чи вирізьблені деталі на стінах, колонах, карнизах та самій великій бані. І далеко у вишині в жовті вітражні вікна рясно лилися невпинні блискавиці, навскоси посилаючи снопи несамовитого світла у напрямку Престолу святого Петра, шедевра Берніні.
Одразу за апсидою я трохи постояв, боячись, що своїми кроками порушу святість цього місця чи навіть власним подихом викличу луну по всьому його обширі. В одну мить очі призвичаїлися до присмерку, вловлюючи противагу між грозою і блискавками вгорі та палахкотінням свічок унизу. Саме тоді я усвідомив, що ні в апсид і, ні у довгому нефі немає ослінчиків для молільників, і жодних колон тут, під банею, а тільки два стільці, прилаштовані поруч із вівтарем за якихось п’ятдесят футів від мене. У них сиділи й бесідували, нахилившись близько один до одного, двоє чоловіків, котрим, вочевидь, було що терміново повідомити один одному. Лампове світло й мерехтіння свічок, сяйво великої мозаїки із зображенням Христа перед темним олтарем вихоплювали то один, то другий фрагмент облич співбесідників. Обоє вже підстаркуваті. Обоє священики, чиї комірці білішали в сутіні. Мені заледве не перехопило подих, коли я з подивом упізнав спершу одного — монсеньйора Едуара.
Іншим був отець Поль Дюре.
Спочатку вони збентежилися — відірвалися від своєї тихої розмови і втупилися на цього привида, на куцу тінь людини, котра виринула з темряви, озвавшись до них на ймення... у голосному подиві викрикнувши ім’я Дюре... торочачи їм щось про паломництва та прочан, Гробниці часу та Ктиря, штучні інтелекти та смерть богів.
Монсеньйор не став гукати охорону, і вони з Дюре не кинулися тікати, а разом удвох вони заспокоїли цього привида і спробували визбирати раціональне зерно з його белькотіння, перетворивши ту химерну полову на інтелектуальну розмову.
То і справді був Поль Дюре. Поль Дюре, а не якийсь його химерний двійник, андроїд-дублікат чи кібридна реконструкція. Я переконався в цьому, слухаючи, розпитуючи, зазираючи йому в очі... та головне тому, що потиснув йому руку, доторкнувся до нього і просто зрозумів, що це й направду отець Поль Дюре.
81
григоріанський хорал (cantus Gregorianus) — літургійна монодія (одноголосний спів) римо-католицької церкви. Назва походить від імені Григорія І Великого (бл. 540-604), 64-го Папи римського, якому пізніша традиція приписала авторство більшості співів римської літургії.
82
із суто технічного погляду коректніше говорити про те, що Балдахін (Ківорій) св. Петра (Baldacchino di San Pietro) має за опори Соломонові колони. «Візантійськими» вони тут названі тільки тому, що в Рим їх уперше привіз візантієць — 57-й імператор Римської імперії св. Константан Великий (272[?]-337).
Джан Лоренцо Берніні (Bernini, 07.12.1598, м. Неаполь [Неаполітанське королівство] — 28.11.1680, м. Рим) — італійський скульптор та архітектор, провідна постать італійського бароко.
83
травертин (від
В Україні можна побачити травертинові скелі в Тернопільській області — каньйон Дністра (Заліщицький район) та Рукомиські скелі (Бучацький район).