— Вам відомі... разючі подробиці мого життя... подій на Гіперіоні, у Гробницях... ще раз повторіть, хто ви такий? — попрохав Дюре.
Настав і мені час переконувати його.
— Кібрид. Реконструкція Джона Кітса. Двійник персони, котру Брон Ламія взяла із собою на прощу.
— То ви здатні з ним спілкуватися... знаєте, що з нами відбувалося завдяки своєму зв’язку зі своїм близнюком?
Я стовбичив на одному коліні між ними та вівтарем, розчаровано підносячи вгору руки.
— Через це... Через якусь аномалію в мегасфері. Та я бачив у снах ваше життя, чув оповіді пілігримів, слухав з вуст отця Гойта історію життя й смерті Поля Дюре... вашу історію життя і смерті, — я знову потягнувся, щоби торкнутися до нього крізь священицьке облачення. Загалом кажучи, через перебування з одним із прочан в одному часопросторі мені аж паморочилося.
— Отже, ви знаєте, звідки я тут узявся, — підсумував отець Дюре.
— Ні. Востаннє я бачив вас, коли ви зайшли до однієї з Печерних гробниць. Там горіло світло. Більше мені нічого не відомо.
Дюре кивнув. Мої сни не могли передати всієї шляхетності та втоми його обличчя.
— А вам відома доля решти?
Я зітхнув.
— Декого. Поет Силен живий, але настромлений на шип тернового дерева Ктиря. Кассада я востаннє бачив, коли він голіруч кинувся на Ктиря. Пан-Ламія була подорожувала по мегасфері до периферії ТехноКорду з моїм двійником Кітса...
— То він вижив у тій... петлі Шрена... чи як там вона зветься? — Дюре, здавалося, був приголомшений.
— Станом на зараз — ні, — відповів я. — Штучний інтелект на ім’я Уммон убив його... знищив саму персону. Брон поверталася назад. Не знаю, чи переживе це її тіло.
— А що з Консулом і батьком із немовлям? — нахилився до мене ближче монсеньйор Едуар.
— Консул намагався повернутися до столиці на килимі-літуні, — відповів я, — але зазнав аварії в кількох милях на північ від неї. Його доля мені невідома.
— Милях, — це слово ніби викликало в Дюре якісь спогади.
— Пробачте, — я обвів рукою базиліку. — Тут мені думається в одиницях виміру з мого... попереднього життя.
— Розповідайте далі, — промовив монсеньйор Едуар. — Батько і немовля?
Виснажений, я сидів на прохолодному камені, руки тремтіли від утоми.
— Сол в останньому сні віддав Рахіль Ктиреві. Віддав на Рахілине прохання. Що сталося далі, я не побачив. Відкривалися Гробниці.
— Геть усі? — здивувався Дюре.
— Усі, що мені було їх видно.
Двоє чоловіків перезирнулися.
— Але це ще не кінець, — і я розповів їм про діалог з Уммоном. — Чи можливо, щоби божество... розвинулось із людської свідомості до такого рівня, не приваблюючи уваги людини до самого процесу?
Гроза скінчилася, але дощ падав із такою люттю, що його було чутно навіть на даху великої бані високо в нас над головами. Десь у темряві рипнули важкі двері, луною відізвалися і швидко стихли чиїсь кроки. У віддалених нішах базиліки на тлі стін і портьєр тріпотіли червоні вогники свічок.
— Коли я вчителював, то говорив, що, за словами святого Тейяра, таке можливо, — утомлено проказав Дюре, — проте якщо Бог є обмеженою істотою, яка здатна розвиватися подібно до всіх інших обмежених істот, тоді ні... це не Бог Авраама та Христа.
Монсеньйор Едуар кивнув:
— Існувала одна стародавня єресь...
— Так, — кивнув я, — социніани. Я чув, як отець Дюре розповідав про них Солові Вайнтраубу та Консулу. Але ж хіба не байдуже, як саме розвинулася така... сила... обмежена вона чи ні. Якщо Уммон говорить правду, то ми маємо справу із силою, що використовує квазари в якості джерела енергії. Панове, той, хто вміє знищувати цілі галактики, — це Бог.
— Нищитель галактик — не Бог, він лише один із богів, — поправив Дюре.
Я чітко відчув, на чому він наголошував.
— Та якщо він не обмежений? — уточнив я. — Якщо це Бог точки Омега. Тотальна свідомість, про яку ви писали? Якщо це та сама Трійця, яку відстоює ваша Церква і теоретично обґрунтовує з часів Аквіната?.. Якщо частина цієї Трійці втекла у... наш час із майбутнього... то що тепер?
— Втекла від чого? — тихо запитав Дюре. — Бог Тейяра... Бог Церкви... наш Бог — це Бог точки Омега, в якому Христос Еволюції, Особистий і Загальний... те, що Тейяр називав En Haut й En Avant[84], поєднані бездоганно. І не могло існувати геть нічого, що змусило би хай який складник особистості того божества рятуватися втечею. Жоден Антихрист, жодна теоретична сатанинська сила, жоден «анти-Бог» не могли би становити загрози для такої вселенської свідомості. Чим би мав бути той інший бог у такому разі?
— Богом машин? — спитав я настільки тихо, що аж засумнівався в тому, чи озвучив ті слова.
Монсеньйор Едуар склав руки в немовбито молитовному жесті, а насправді просто глибоко замислився і ще більше збентежився.
— Але ж і в Христа були сумніви, — промовив він. — Його піт спливав кров’ю, і благав він пронести мимо нього ту чашу[85]. І якби на Єство Христове чекала якась друга пожертва, щось страшніше від розп’яття... я можу собі уявити, як воно покидає Трійцю і мандрує назад у часі, проминаючи такий собі чотиривимірний сад Гефсиманський, аби вигадати собі ще кілька годин... або років... час подумати.
— Щось страшніше від розп’яття, — хриплим голосом повторив Дюре.
Ми з монсеньйором Едуаром обоє прикипіли очима до священика. На Гіперіоні Дюре розіпнув себе на високовольтному дереві тесла, щоби тільки не поступитися владі хрестоформного паразита. Через можливості того створіння воскрешати Дюре агонізував і переживав розп’яття та електричну страту не один раз.
— Від чого б не тікала свідомість En Haut, — шепотів Дюре, — воно має бути вкрай моторошним.
Монсеньйор Едуар торкнувся плеча свого друга:
— Поле, розкажи цьому чоловікові про свою подорож там.
Дюре виринув назад із далеких спогадів, у яких витав, і зосередився на мені.
— Вам відомі всі наші оповіді... і подробиці нашого таборування в долині Гробниць часу?
— Гадаю, так. Аж до моменту, коли ви зникли.
Священик зітхнув і потер чоло довгими, ледь тремтячими пальцями.
— І можливо, тоді, — промовив він, — я підкреслюю: можливо — ви зрозумієте, як я сюди потрапив... і що бачив по дорозі.
— У третій Печерній гробниці я побачив світло, — розповідав отець Дюре. — Я зайшов усередину. Зізнаюся, мене не полишала думка про самогубство... принаймні у тій ділянці мізків, що мені дісталися після грубої реплікації хрестоформою... не хочу бруднити слово «воскресіння» і вживати його до функції того паразита.
Я побачив світло і вирішив, що то Ктир. Мене не відпускало відчуття, що я вже давно зачекався на своє друге побачення з ним — перше відбулося багато років тому в лабіринті під Розколиною, коли Ктир мене нагородив богоненавидним знаменням хрестоформи.
Коли днем раніше ми шукали полковника Кассада, ця Печерна гробниця була неглибока, нічим непримітна, із простою кам’яною стіною в кінці за тридцять кроків від входу. Цього разу стіни я не знайшов, натомість замість неї переді мною постало різьблене війстя, чимось схоже на пащу Ктиря, де камені щирились у суміші механіки та органіки, сталактитів і сталагмітів, гострих, немов зуби із карбонату кальцію.
За ним були кам’яні сходи, що вели вниз. Саме звідти, із глибини, линуло світло — то тьмяне, то густо-червоне. Крім зітхань вітру, через що здавалося, що то дихають навколишні скелі, нічого не було чути.
Я не Данте, і своєї Беатріче не шукав[86]. Мій короткий спалах мужності — хоча точніше його було би назвати спалахом фаталізму — вивітрився із настанням ночі. Я розвернувся і зібрався було пробігти ті тридцять кроків до виходу з печери.
84
маються на увазі концепції Тейяра де Шардена (див. вище). Dieu en Haut (
85
Отче, як волієш, пронеси мимо Мене цю чашу! Та проте не Моя, а Твоя нехай станеться воля!.. І Ангол із неба з’явився до Нього, і додавав Йому сили. А як був у смертельній тривозі, ще пильніш Він молився. І піт Його став, немов каплі крови, що спливали на землю... (Лука 22:42-44).
86
за сюжетом «Божественної комедії» провідником Данте по Пеклу та Чистилищу виступає давньоримський поет Верґілій (70 р. до н. е. —19 р. н. е.), якого з Раю по флорентійця відправляє його кохана жінка Беатріче.