Але вихід зник. Коридор просто скінчився. Я не чув ані звуків лавини, ні обвалу, ба більше, вхід до печери виглядав настільки древнім та непорушним, наскільки й решта печери. Не маючи жодного бажання вертатися до сходів, півгодини я шукав альтернативний вихід, але так нічого і не знайшов, тому доволі довгенько просидів на місці, де колись був вихід із печери. Ще один трюк від Ктиря. Іще трошки театральщини на цій збоченій планеті. Жарти по-гіперіонівськи. Ха-ха.
Просидівши у напівтемряві пару годин, спостерігаючи за беззвучним бринінням світла в далекому кінці печери, я збагнув, що Ктир не збирається по мене приходити. І вхід не з’явиться знову якимось магічним чином. Переді мною постав вибір: померти, сидячи тут, від голоду (чи, певніше, зі спраги, бо я вже відчував зневоднення) або пропасти, спустившись клятими сходами.
Я рушив униз по сходах.
Багато років тому, а в буквальному розумінні — кілька життів тому, коли я гостював у бікура біля Розколини на плато Піньйон, лабіринт, де я зустрів Ктиря, містився у трьох кілометрах під стіною каньйону. Це близько від поверхні; більшість лабіринтів у більшості лабіринтових світів пролягають щонайменше в десяти кілометрах під корою планети. Я не сумнівався в тому, що ці нескінченні, круті спіральні сходи, широкі настільки, що десятеро священиків у шерегу змогли би йти ними навпростець у пекло... приведуть мене в лабіринт. Саме там через Ктиря мене вперше спіткало прокляття безсмертя. І якщо та істота або сила, що нею рухала, могла похвалитися яким-небудь почуттям іронії, то було би цілком доречним скінчити своє смертне життя там, де ти здобув безсмертя.
Сходи все крутіше закручувалися вниз; світло яскравішало... тепер із рожевуватим відтінком; за десять хвилин воно вже було густо червоним; іще за півгодини спуску вниз — мерехтливо-багряним. Як на мій смак, картина вимальовувалася надмір Дантова, із присмаком дешевого фундаменталізму. Я заледве не розреготався вголос, коли подумав про можливість появи крихітного, озброєного вилами бісеняти, хвостатого, з ратицями і тонкими підкрученими вусиками.
Та сміятися перехотілось, коли я нарешті дійшов до того рівня, де джерело світла стало очевидним: хрестоформи, сотні й тисячі хрестоформ, що пообліплювали шерехаті стіни, ніби грубо витесані якимись підземними конкістадорами розп’яття. Із кожним кроком униз хрестоформи крупнішали, поки своєю рожевою, наче коралі, м’ясистою органікою, охопленою біолюмінесценцією кольору крові, вони не почали торкатися раменами одна одної.
Мені стало зле. Я ніби спустився у шахту, встелену зсередини набубнявілими п’явками, що пульсували зсередини. Одначе це було гірше, ніж коли я роздивлявся результати свого УЗД та знімки в К-діапазоні на медсканері. Тоді на мені була тільки одна з них: нові ганглії, що проникли в усі органи по всьому організму, ніби сірі волокна, пучки перекручених волоконець, клубки нематод, схожі на жахливі пухлини, які навіть не змилостивляться і не дарують смерті. Тепер на мені їх було аж дві: Лінара Гойта і моя власна. Я молився і благав про загибель, якщо мені доведеться страждати від іще одної.
Я спускався нижче. Стіни бриніли теплом та світлом — чи то від глибини, чи то від тлуму хрестоформ, не знаю. Помалу я дістався найнижчої сходинки, спуск скінчився, я зробив останній поворот і опинився на місці.
Лабіринт. Він тягнувся вперед, як я і пам’ятав із незліченних голографій та якось побаченого навіч: рівненький тунель завширшки тридцять метрів, викарбуваний у корі Гіперіона без чверті мільйон років тому, перетинає й обплітає планету, наче сплановані божевільним інженером катакомби. Лабіринти зустрічаються на дев’яти планетах: п’ять у Мережі, решта — як-от цей — у загумінкових світах. Усі ідентичні, всі викопані в один і той самий час у минулому, в жодному ні однісінької підказочки про їхнє призначення. Навколо Лабіринтобудівничих ходять сонми легенд, от тільки міфічні інженери не лишили по собі жодних артефактів, натяків на свої методи або свою чужинську природу, ні одна з теорій, пов’язаних із лабіринтами, не давала раціонального пояснення причин, із яких було створено один із найбільших інженерних проектів в історії всієї Галактики.
Усі лабіринти порожні. Зонди дослідили мільйони кілометрів коридорів, викарбуваних у камені, але крім районів, де свої зміни внесли час та обвали, первісні катакомби лишилися порожніми та позбавленими будь-яких виразних рис.
Тільки не там, де опинився я.
По всьому нескінченному коридорові, куди сягало око, в світлі хрестоформ розгорталася картина, що ніби зійшла із полотна Ієроніма Босха[87]. По коридорові нескінченному, але не порожньому... ні, аж ніяк не порожньому.
Спершу мені здалося, що це натовп живих людей, річка з голів, плечей, рук, яка простягнулася на кілометри вперед, наскільки я міг бачити. Цей людський потік де-не-де розступався то перед одним, то перед іншим транспортним засобом, однаково іржаво-рудого кольору. Я рушив до залюдненої у такий спосіб стіни, і вже за двадцять метрів збагнув, що це трупи. Десятки, сотні тисяч трупів людей у коридорі, що простягався за межі видимості; хтось лежав розпластаний на кам’яній долівці, когось кинуто об стіну, але більшість трималася вертикально через феноменальну тисняву, з якою їх було напаковано в цій конкретній гілці лабіринту.
Поміж тіл проходила стежка, немовби якась гостролеза машина прожувала собі шлях крізь юрбу. Я рушив нею вперед, намагаючись не торкатися простягнутої руки чи кощавої щиколотки.
Тіла належали людям, переважно вдягнутим і муміфікованим за ті еони повільного розкладання в позбавленому бактерій підземному середовищі. Шкіра їхня і плоть були засмаглі, розтягнуті та рвані, ніби зогнила марля, що вкриває сам лише кістяк, а частіше навіть іще менше. Волосся збереглося в укритих пилом смоляних пасмах, зашкарублих, немов лакований фібропласт. У не прикритих повіками очницях і між зубів зяяла чорнота. Одяг, що колись грав міріадами кольорів, тепер мав брунатний, сірий або чорний тон і шорстко їжачився, як ніби його було вирізьблено із каменю. Розплавлені під тиском часу пластикові кавалки на зап’ястках та шиях, можливо, колись звалися комлоґами чи якимись їхніми аналогами.
Великі машини могли колись бути «емтешками», але зараз поперетворювалися на купи чистої іржі. Через сотню метрів я було перечепився на вузькій доріжці і, щоби не впасти в гору тіл, схопився для рівноваги за високу машину з плавними контурами й затуманеними блістерами[88]. І тоді ця купа металобрухту просто розсипалася під моєю вагою.
Не скеровуваний Верґілієм, я блукав моторошною стежиною, прогризеною в зотлілій людській плоті, намагаючись зрозуміти, навіщо мені дано це побачити і що воно мало би означати. Не знати, скільки мені довелося поблукати непевною ходою поміж гір зневаженого люду, аж поки я не натрапив на перехрестя тунелів. Усі три коридори попереду були завалені тілами. Вузька доріжка продовжувалася в ході ліворуч од мене. Тож я і завернув туди.
За кілька годин або й пізніше я пригальмував і сів перепочити на вузькому кам’яному хіднику, який звивався в осерді жахіть. Якщо тільки на самому цьому відрізку тунелю десятки тисяч трупів, то скільки ж їх тоді по всьому Гіперіону? Мільярди? Більше. А сукупно дев’ять лабіринтових планет — це взагалі склеп для трильйонів.
Я не мав ані найменшого здогаду, навіщо мені показано цей абсолютний Дахау душ[89]. Біля мене кістка-рука муміфікованого трупа чоловіка й досі пригортала жінку-небіжчицю. В її руках згорнувся крихітний пакуночок із коротким чорним волоссям. Я відвернувся і заплакав.
Як археологу мені довелося розкопувати жертв різноманітних страт, пожеж, повеней, землетрусів і вулканів. Я не вперше бачив такі сімейні сцени; в історії без них просто не обійтися. Але ця картина була набагато страшніша. Можливо, справа в кількості: мільйони жертв свого голокосту. Можливо, справа в сяйві хрестоформ, у якому губилися душі. Ці паразити оперізували всі тунелі, немов тисячі блюзнірських невдалих жартиків. Можливо, причиною було сумне підвивання вітру, що сновигав нескінченними кам’яними коридорами.
87
Ієронім Бос(х) (Bosch, бл. 1450-1516),
88
Блістер
89
Концентраційний табір Дахау (Konzentrationslager Dachau) — перший нацистський концентраційний табір на території Німеччини, що існував у 1933-1945 рр. в однойменному місті (Верхня Баварія), крізь який пройшло понад 180 тис. в’язнів, майже 32 тис. з яких загинули. Після війни використовувався як тюрма для колишніх нацистів, табір біженців та військова база. Остаточно закритий у 1960 р. Нині — меморіал.