— Перепрошую, що ви потрапили під аудіотравмат із тими двома.
Тео сідає в крісло, прилаштовує свої паски і крутить омніконтролер. Консул відчуває, як здригнувся і злетів екраноліт, на мить зависнувши над одним місцем, перш ніж без ані найменшого тертя розвернутися ліворуч. Від прискорення Консула притискає до крісла.
— Вибір у мене був маленький, — пояснює Тео на фоні тихих звуків усередині літального апарата. — Ці штуки мають на озброєнні лише аудіотравмати для боротьби із масовими заворушеннями, і найпростішим виходом було застосувати їх до всіх на найслабшому рівні, а потім швиденько підібрати вас, — звичним порухом одного пальця Тео поправляє на носі свої архаїчні окуляри і шкіриться до Консула: — Стара кондотьєрська приказка: «Вбивайте всіх. Господь знає тих, хто належить йому[91]».
Консул примудрився поворухнути язиком, видобути із себе якийсь звук та пустити слину на шкіряну оббивку сидіння.
— Спробуйте розслабитися на хвилинку, — озивається до нього Тео, зосередившись повністю на приладах та крайовидом за вікном. — Дві-три хвилини, і ви спокійно зможете говорити. Я летітиму низько та повільно. Тож до Кітса в нас буде хвилин десять, — Тео зиркнув на свого пасажира: — Вам пощастило. У вас сильне зневоднення. Ті двоє обмочили штани, коли попадали. Аудіотравмат — зброя гуманна, але спричиняє конфуз, коли поруч нема запасних штанів.
Консул пробує висловити свою думку щодо такої «гуманної» зброї.
— Іще пару хвилин, — знову говорить генерал-губернатор Тео Лейн, потягнувшись до Консула і витираючи йому щоку носовичком. — Маю вас попередити, що коли дія травмату слабне, виникають дискомфортні відчуття.
І цієї самої миті ніби хтось встромляє кілька тисяч голок і шпильок у тіло Консула.
— Як ти в біса мене відшукав? — цікавиться Консул. Вони в парі кілометрів до міста, досі ширяють понад рікою Гупай. Він уже спроможний сісти, його слова можна більш-менш розібрати, і попри те дипломат радий, що є нагода посидіти кілька зайвих хвилин, перш ніж доведеться вставати і йти.
— Що?
— Я спитав, як ти мене знайшов. Звідки ти міг знати, що я спустився Гулаєм?
— Повідомленням «світлом-плюс» від Директриси Ґледстон. Персональним. Під старенький шифроблокнот консульства.
— Ґледстон? — Консул розминає руки, намагаючись повернути чутливість у пальці, користі від яких зараз не більше, ніж від гумових сосисок. — Якого дідька! Звідки Ґледстон могла знати, що я потрапив у халепу на Гулаї? Я лишив передавач старенького комлоґу бабусі Сірі в долині, щоби зв’язатися із прочанами, щойно я одержу свій корабель. Звідки ж знає Ґледстон?
— Мені це не відомо, але вона точно вказала на ваше місце перебування і згадала про халепу. Вона навіть зазначила, що ви були на килимі-літуні, який зазнав аварії.
Консул мотає головою.
— У цієї дами, Тео, ресурси, які нам навіть не снилися.
— Так. Це точно.
Консул роздивляється свого друга. Тео Лейн уже майже один місцевий рік працює на посаді генерал-губернатора нової планети Гіперіон у складі Протекторату, але спекатися старої звички — звертання на «ви» — ніяк не міг: все ж таки сім років служби на посаді віце-консула та старшого помічника під час каденції Консула давалися взнаки. Востаннє він бачив цього молодика (тепер уже не такого молодого, як міг помітити Консул, адже через тягар відповідальності на молодому обличчі вже проявилися зморшки), коли той нетямився з люті, що Консул відмовляється від генерал-губернаторства. Це було тиждень тому. Віки й епохи тому.
— До речі, — Консул чітко карбує кожне слово, — дякую тобі, Тео.
Генерал-губернатор, замислившись про щось, механічно киває. Він нічого не питає про те, що Консул бачив на півночі за горами, не цікавиться долею пілігримів. Під ними у напрямку Кітса широко розливається і в’ється Гулай. Далеко позаду аж до самого обрію піднімаються невисокі бескиди, і їхні гранітні брили тьмяно мріють у надвечірньому світлі. У подувах бризу мерехтять вічноголубі зарості.
— Тео, як тобі вдалося викроїти час і явитися за мною особисто? На Гіперіоні обстановка зараз, мабуть, така, що можна з глузду з’їхати?
— Можна, — Тео перемкнувся на автопілот і розвернувся до Консула. — Лишається кілька годин... можливо, хвилин... до фактичного вторгнення Вигнанців.
— Вторгнення? — кліпнув здивований Консул. — Тобто до висадки?
— Саме так.
— Але ж флот Гегемонії...
— В абсолютно хаотичному стані. Вони і так ледве втримували позиції проти Рою ще до нападу на Мережу.
— Мережу!
— Цілі системи під ударом. Рій багатьом загрожує. Збройні сили наказали флоту відступати через свої армійські телепорти, проте, напевно, кораблям у системі не так просто вийти з бою. Мені деталей ніхто не повідомляє, але всім уже ясно, що Вигнанці хазяйнують, де їм завгодно, крім оборонного периметру навколо сфер сингулярності і порталів, виставлених військами.
— Космопорт? — Консул зараз думає про розжарені останки свого прекрасного зорельота.
— Обстрілів іще не було, але військові не баряться і відводять свої спускові катери й транспорти якомога хутчіше. Тут лишилися тільки базові підрозділи десанту.
— Що з евакуацією?
Тео реготнув — цей звук із вуст молодого чоловіка виявився найгіркішим на всій пам’яті Консула.
— Евакуація поширюється на співробітників консульства і важливих громадян, яких умістять останні спускові катери.
— Вони покинули спроби врятувати населення Гіперіона?
— Та вони навіть багатьох своїх витягнути не зможуть. Посольським «світлом-плюс» до нас просочилася звістка про те, що Ґледстон прийняла рішення віддати загрожені планети Мережі на поталу нападникам, щоби виграти час для перегрупування Збройних сил, заощадити пару років і забезпечити оборону, поки до них доберуться Рої з урахуванням їхнього часу-в-борг.
— Боже мій, — шепоче Консул. Усе життя він працював представником Гегемонії і в той же час виношував плани з її повалення, аби помститися за бабусю... її спосіб життя. Але тепер, коли все дійшло до реальних подій...— А Ктир? — раптом цікавиться він, помітивши присадкуваті білі споруди Кітса за пару кілометрів попереду. Сонячне проміння торкається пагорбів та ріки, ніби востаннє благословляючи їх на ніч.
— Ми все ще одержуємо звіти, — мотає головою Тео, — але Вигнанці зараз посіли роль головного джерела паніки.
— Але ж він іще не в Мережі? — перепитує Консул. — Я маю на увазі Ктиря.
Генерал-губернатор різко поглянув на дипломата.
— У Мережі? Звідки йому взятися в Мережі? Телепорт-порталів на Гіперіоні так і не відкрили. Біля Кітса, чи Ендіміона, чи Порт-Романса не стрічали. У жодному великому місті.
Консул у відповідь промовчав, але замислився: «Господи, моя зрада абсолютно ні до чого. Я продав душу, щоби відкрити Гробниці часу, але причиною падіння Гегемонії стане не Ктир, а... Вигнанці! Все-таки нас вони перемудрили. І моя зрада Гегемонії — це частина їхнього плану!»
— Послухайте, — різко заявляє Тео, хапаючи Консула за зап’ясток, — є причина, чому Ґледстон наказала мені покинути все і відправила на ваші пошуки. Вона дала право звільнити ваш корабель...
— Прекрасно! — вигукує Консул. — Тепер можна...
— Послухайте! Ви не повернетесь у долину Гробниць часу. Ґледстон хоче, аби ви обійшли периметр ЗСГ і знайшли в системі елементи Рою.
— Рою? Навіщо...
— Директриса хоче, аби ви вступили з ними в переговори. Вони вас знають. Якимось чином вона спромоглася повідомити їх про ваш приліт. Їй здається, що вони вам дозволять... що вони не знищать вашого корабля. От тільки підтвердження цього вона не отримала. Ризикова справа.
Консул відкинувся на шкіряному сидінні. Він почувається, наче знову зазнав удару аудіотравматом.
91
Caedite eos. Novit enim Dominus qui sunt eius (лат.) — сумнозвісні слова, які нібито промовив папський посланець та інквізитор Арнольд Амальрік (пом. 1225 р.), котрий супроводжував учасників хрестового походу проти альбігойської єресі у південній Франції і, зокрема, керував облогою Безьє (22.07.1209 р.), у відповідь на запитання своїх солдатів, як відрізняти правовірного католика від відступника-катара.