— Переговори? Про що мені в біса з ними говорити?
— За словами Ґледстон, вона зможе з вами зв’язатися «світлом+», тільки-но ви покинете Гіперіон. Це треба зробити дуже швидко. Сьогодні. Перш ніж перед Роями впадуть усі світи першої хвилі.
Консул чує словосполучення «світи першої хвилі», але не уточнює, чи серед них є його люба Мауї-Заповітна. Можливо, гадає він, так було би навіть краще.
— Ні, я вертаюся назад у долину, — відказує він.
Тео поправляє окуляри.
— Вона вам не дозволить.
— Справді? — усміхається Консул. — І як вона мене зупинить? Зіб’є зореліт?
— Не знаю, але, цитую, не дозволить, — у голосі Тео відчувається справжня тривога. — Тут в армійського флоту є кілька кораблів орбітальної охорони та факельників. Для супроводу останніх катерів.
— Що ж, — усмішка не сходить з обличчя Консула, — то нехай спробують збити. От уже два століття кораблям з екіпажами ще жодного разу не пощастило сісти біля долини Гробниць часу: техніка долітає справно, та люди на їхньому борту щезають. Тож перш ніж мене перетворять на шлак, я вже висітиму на дереві Ктиря, — на мить він заплющує очі, уявляючи, як на узвишші понад долиною приземляється порожній корабель. Він уявляє, як Сол, Дюре та інші дивом повернуті біжать під захист корабля, рятують за допомогою його хірургічного відділення Гета Мастіна і Брон Ламію, а завдяки кріогенній фузі та спеціальній камері — маленьку Рахіль.
— Господи, — шепоче Тео, і шок у його голосі виводить Консула зі стану замріяності.
Вони саме пролітають над останньою лукою річки перед містом. Бескиди тут трошки вищі, сягають апогею на півдні, де здіймається вирізьблена в скелі подоба Сумного Короля Біллі. Сонце на вечірньому прузі заливає світлом низькі хмари та будинки східного кряжу.
Над містом шаленіє битва. Хмари простромлюють лазерні промені, кораблі рояться і горять, немов мушва, яка надто близько підлетіла до полум’я, а під хмарною стелею на розмитих плямах підвісних полів дрейфують парашутисти і десант. Місто Кітс зазнало нападу. Вигнанці прийшли на Гіперіон.
— А бодай тобі трясця... — благоговійно шепоче Тео.
Уздовж узлісся на північно-східній околиці міста на коротку мить спалахує вогонь і виникає інверсійний слід ракети із ПЗРК, що несеться навпростець в екраноліт Гегемонії.
— Тримайтеся! — кричить Тео. Він переключається на ручне управління, клацає тумблерами, робить крутий правий віраж, намагаючись потрапити всередину внутрішнього радіусу повороту дрібної ракети.
Вибух у хвостовій частині вириває консула з плетива аварійних пасків, і від цього на секунду в нього затуманюється зір. Коли він знову може зосередитися на подіях, у кабіні вже з усіх сил валить дим, напотемки блимають червоні аварійні вогні, і всі системи екранольота дванадцятьма нагальними голосами попереджають про падіння. Тео похмуро горбиться над омніконтролером.
— Тримайтеся! — абсолютно дарма повторює він. Екраноліт заточується, до горла підступає нудота, апарат ніби знаходить опору в повітрі, зривається із неї і, перекидаючись та кренячись, падає на охоплене пожежами місто.
Розділ 36
Я кліпнув і розплющив очі, дещо дезорієнтований у темному й неозорому інтер’єрі Базиліки Святого Петра. Пацем. До мене в неяскравому блиманні свічок нахилилися монсеньйор Едуар та отець Поль Дюре. На їхніх обличчях читалося напруження.
— Я довго... спав? — мені здавалося, що минули тільки секунди, а сам сон був лише тріпотінням образів, які пробігають перед очима людини в ту коротку мить між мирним лежанням на ліжку та міцним сном.
— Десять хвилин, — відповів монсеньйор. — Розкажете, що ви побачили?
Не було причин їм відмовляти. Скінчивши описувати ці свої образи, я помітив, як перехрестився монсеньйор Едуар.
— Mon Dieu[92], — проказав він, — посол ТехноКорду під’юджує Ґледстон відправити людей у ті... тунелі.
— Тільки-но я переговорю з Істинним Голосом Дерева світу на Божегаї, — торкнувся мого плеча Дюре, — я одразу підскочу до вас на ЦТК. Нам потрібно розповісти Ґледстон про те, що її вибір — дурниця.
Я кивнув. Кудись запропастилися всі мої думки про подорож на Божегай із Дюре або ж і на сам Гіперіон.
— Згода. Тільки рушати потрібно як стій. Чи зможу я пройти вашими... «Дверима Папи» на Центр Тау Кита?
Монсеньйор підвівся, кивнув і потягнувся. Раптом я збагнув, що переді мною надзвичайно старий чоловік, котрого обійшла терапія Поульсена.
— Там пріоритетний доступ, — відповів він і розвернувся до Дюре: — Поле, ти добре знаєш, що я би склав тобі компанію, якби зміг. Похорони Його Святості, вибори нового Святого Отця... — монсеньйор видав тонкий і жалісливий звук. — Просто диво, які тривкі щоденні спонуки навіть напередодні загальної катастрофи. У самого Пацема лишилося трохи менше десяти стандартних днів до прибуття варварів.
У мерехтінні свічок блищало високе чоло Дюре.
— Передусім Церква не повинна займатися банальними щоденними спонуками, друже мій. Її завдання значно ширші. Я хутенько відвідаю планету тамплієрів і спробую разом із пан-Северном переконати Виконавчу директрису не слухати ТехноКорду. А потім, Едуаре, я повернуся, і ми обоє спробуємо дати раду цій заплутаній єресі.
Я вийшов за ними із базиліки: через бічні двері, що вели в коридор за високою колонадою, і ліворуч — через відкритий двір навпростець (дощ ущух, і в повітрі стояла його свіжість), потім униз по сходах, далі — вузьким тунелем до папських апартаментів. Швейцарські гвардійці виструнчилися, коли ми ввійшли до передпокою; високі чоловіки були вбрані в кіраси та жовто-сині панталони в смужку попри те, що їхні традиційні алебарди насправді були армійською енергетичною зброєю. Один вийшов наперед і тихо щось промовив до монсеньйора.
— Пан-Северне, на вас чекає людина на головній телепорт-станції.
— Мене? — я дослухався до інших голосів в інших кімнатах — мелодичних переливів повторюваних молитов. Я припустив, що це якось пов’язано із підготовкою до похорон Папи.
— Так. Якийсь пан-Гант. Каже, що справа термінова.
— Іще хвилинка, і ми би з ним зустрілися в Будинку уряду, — пробурмотів я. — Йому можна сюди до нас?
Монсеньйор Едуар кивнув і тихо сказав щось швейцарському гвардійцю, котрий у свою чергу прошепотів кілька слів в орнаментальний гребінь на старожитньому панцирі.
Так звані «Двері Папи» — крихітний портал в обрамленні різьблених серафимів та херувимів у золоті та із п’ятичастковим барельєфом, що ілюстрував історію гріхопадіння Адама і Єви та їхнє вигнання із райського саду — були розташовані поруч із апартаментами Папи в кімнаті, яка добре охоронялася. Ми зачекали там, і з усіх чотирьох дзеркальних стін на нас утомлено дивилися наші бліді та виснажені відображення.
Лі Гант прийшов у супроводі того самого священика, котрий привів мене у базиліку.
— Северне! — вигукнув улюблений дорадник Ґледстон. — Ти негайно потрібен Виконавчій директрисі.
— Саме збирався до вас, — відповів я. — Не можна дозволяти Ґледстон будувати і застосовувати пристрій смерті. Це кримінальний злочин.
Гант блимнув очима — дуже комічно як для його басетової парсуни.
— Ти що, знаєш про все на світі, Северне?
Я не міг не усміхнутися.
— Мала дитина, яку залишили напризволяще в голографічній ніші, багато бачить та мало розуміє. І тим не менш у неї є перевага: вона може перемикати канали і вимикати трансляцію, коли їй набридне.
Монсеньйор Едуар був відомий Гангові по різних державних справах, а отця Поля Дюре із Товариства Ісуса я представив йому сам.
— Дюре? — перепитав Гант, у якого ледве щелепа не відвалилася.
Я вперше бачив, аби дораднику забракло слів, і мені це видиво припало до вподоби.
— Пояснимо пізніше, — промовив я і потис руку священика. — Нехай щастить на Божегаї, Дюре. Не баріться.
— Одна година, — пообіцяв єзуїт. — Не більше. Лишився один фрагментик головоломки, якого мені бракує, щоби поговорити із Виконавчою директрисою. Будь ласка, поясніть їй усе про той кошмар у лабіринті... а за годину я все підтверджу власною персоною.