Природна тераса заввишки п'ятсот-шістсот метрів над рівнем моря, яке ще бачиш, яке залите світлом, — ось де мені дихалося найлегше, а надто коли я там був сам-один, далеко від людських мурашників. Я дуже добре розумів, чому казання, сміливі пророцтва, вогненні дива відбувалися на верховинах. По-моєму, ніхто не міг віддаватися думам у склепах чи у в'язничних камерах (якщо тільки останні не були розташовані в вежах, звідки розгортається широкий краєвид) — там не роздумували, а пліснявіли. Я розумів тих, хто пішов у ченці, а потім став розстригою через те, що вікно келії виходило не на ясні простори, а на глухий мур. Будьте певні, сам я не пліснявів. Щодень і щогодини я на самоті з собою або на людях видирався на високості, розпалював там яскраві ватри і слухав радісні вітальні крики, що долітали знизу. Так я радів життю і власній своїй досконалості. Фах адвоката, на щастя, цілком вдовольняв мої поривання до висот. Він позбавляв мене гіркої образи на моїх ближніх, котрим я завше робив послугу, не бувши їм нічим зобов'язаний. Він ставив мене вище судді, котрого я своєю чергою ставив вище підсудного, а останній зобов'язаний був, звісно, відчувати до мене вдячність. Самого ж мене ніхто не судив: я був безкарний. Я був непідвладний жодній судовій окрузі, не був на помості трибуналу. Я був десь над ним, у колосниках, як боги в античному театрі, які час від часу з допомогою пристрою спускалися, щоб змінити перебіг дійства й надати йому бажаного напряму. Зрештою жити, вивищуючись над іншими, — ось єдина для нас можливість викликати захоплені погляди і вітальні вигуки натовпу. Дехто з моїх підзахисних, до речі, і вчинив убивство саме з таких мотивів. Кримінальна хроніка в газетах, власна жалюгідна роль у житті і висока думка про себе, безперечно, вкидала їх у сумну екзальтацію. Як і багато людей, їм було вже несила терпіти свою безіменність, і це нетерпляче прагнення прославитись і могло призвести їх до зловісних крайнощів. Адже щоб добитися слави, досить убити консьєржку в своєму домі, тільки й того. На жаль, така слава лукава — надто вже багато на світі консьєржок, які заслуговують, щоб їх шпортонули ножем. На суді злочин весь час на передньому плані, а сам злочинець з'явиться біля рампи ненадовго, його відразу заступлять інші постаті. Словом, за короткі хвилини тріумфу йому доводиться платити надто дорого. А от ми, адвокати, боронячи цих нещасних шанолюбців, справді можемо прославитися водночас з ними і поруч них, але в куди ощадливіший спосіб. Усе це мене й підохочувало докладати похвальних зусиль, аби вони платили якнайменше. Адже, розплачуючись за свої переступи, вони трохи платили й за мою репутацію. Обурення, ораторський хист, хвилювання, які я на них витрачав, звільняли мене від найменшого боргу перед ними. Судді карали, бо винним годилося спокутувати свою провину, а я, вільний від будь-якого боргу, непідсудний, безкарний, існував, вільно ширяючи в райському сяєві. Як же не назвати раєм бездумне існування, любий мій пане? От я й розкошував. Мені зроду не доводилося вчитися жити. Тут я був природженим спритником. Для деяких людей найважливіше завдання — сховатися від нападок, а для інших — ладнати з нападниками. Щодо мене, то я вирізнявся гнучкістю. Коли треба було, тримався просто, коли годилося, замикався в мовчанні, то виявляв веселу невимушеність, то статечність. Я завше був у своїй стихії. Не дивина, що я й тішився великою популярністю, а своїм перемогам у товаристві не знав і ліку. На вроду я був непоганий, вважався і невтомним танцюристом, і скромним ерудитом, любив жінок і воднораз любив правосуддя (а поєднувати ці два нахили не так-то легко), був спортсменом, кохався в мистецтві і в літературі, — але вже, мабуть, годі, а то ви запідозрите мене в самозакоханості. Та все-таки уявіть собі чоловіка в розквіті літ, здорового нівроку, що аж ніяк не страждає нічницями, чоловіка неабиякого хисту, однаково здібного і в фізичних вправах і в розумовій гімнастиці, ні вбогого, ні заможного, вельми вдоволеного з себе — це вдоволення він виявляє лише в приємній для всіх товариськості. Хіба я не мав слушності вважати, що мені в житті щасливо повелося? Атож, мало кому жилося так просто, як мені. Мені зовсім не доводилося ламати себе, я приймав життя таким, яким воно було згори донизу, з усією його іронією, його величчю і його рабством. Зокрема, плоть, матерія, — словом, усе тілесне, що бентежить і пантеличить багатьох людей, закоханих або самотніх, нітрохи не гнітило мене, а давало самі лише радості. Я створений був для того, щоб мати тіло. Тим-то й розвинулась у мене врівноваженість і спокійна певність себе, що її люди відчували в мені й іноді навіть признавалися, що вона допомагала їм жити. Словом, мого товариства шукали. Часом новим моїм знайомцям здавалося, ніби вони колись уже бачилися зі мною. Життя і люди з їхніми дарами йшли мені назустріч, і я приймав захоплення моїх шанувальників з доброзичливою гордістю. Далебі, я жив таким повнокровним життям, з такою простотою й силою відчував людську сутність, що здавався собі трохи надлюдиною. Виріс я в чесній, але невельможній родині (батько мій був офіцером), але іноді вранці, покірно визнаю, — я почував себе принцом, королевичем або неопалимою купиною. І завважте, прошу, я зовсім не мав себе за наймудрішу людину на світі. Така певність ні до чого не веде, хоча б тому, що нею сповнені легіони дурнолобців. Ні, життя надто вже пестило мене, і я, сором признатися, вважав себе за обранця. Авжеж, обранця серед усіх смертних. Мій великий і незмінний успіх, здавалося мені, дарований самою долею. Так я гадав зі скромності, бо не хотів той талан приписати лише своїй заслузі, мені не вірилося, що поєднання в одній особі таких високих і розмаїтих прикмет було випадкове. Ось чому, живучи щасливо, я відчував, ніби це щастя відпущено мені якоюсь вищою ласкою. Коли я вам скажу, що я затятий безвірник, то вас ще дужче вразить незвичність такого переконання. Звичайне чи незвичайне, воно підносило мене над буденщиною, і я ширяв у високості цілі роки; щиро кажучи, я ще й досі шкодую за тими роками. Довго був я в піднебессі, аж це якось увечері... Та ні, це зовсім інша історія, краще про неї забути. Може, я в дечому тут перебільшую. Мені жилося так любо, а проте я прагнув усе нових і нових радощів, ніяк не міг вдовольнитися. Пурхав із свята на свято. Траплялося, я танцював цілі ночі, все більше закохуючись у людей і в життя. Іноді такої пізньої шаленої ночі, коли танці, легкий хміль, розпал і загальна жадоба насолод доводили мене до стану ейфорії, і я, зморений, ніби діставшись до краю знемоги, на мить, здавалося, осягав таємницю буття. Але назавтра знемога минала, а разом з нею забувалася й розгадка таємниці, і я знову кидався ловити втіхи. Так я ганявся за ними, завжди захоплений, невситимий, не знаючи, де й коли спинюся, аж до того дня, точніше, до того вечора, коли змовкла музика й погасли вогні. Свято, де я був такий щасливий... Але дозвольте мені звернутися до нашого приятеля примата. Кивніть йому головою на знак подяки, а головне, випиймо зі мною, мені потрібне ваше співчуття. Бачу — така заява вас дивує. Хіба ви ніколи не відчували раптової потреби у співчутті, допомозі, дружбі? Авжеж, відчували. Але я вже звик вдовольнятися співчуттям. Його домогтися легше, і воно ні до чого не зобов'язує. «Повірте, я дуже співчуваю вам», — запевняє співрозмовник, а сам думає нишком: «Ну, ось, тепер перейдемо до інших справ». «Глибоке співчуття» висловлює й голова уряду — його дуже легко висловити потерпілим від якоїсь катастрофи. Дружба — почуття не таке просте. Вона іноді буває тривалою, добитися її важко, але коли ти вже зв'язав себе узами дружби, то попробуй звільнитися від них — не вийде, треба терпіти. І головне, не думайте, що ваші приятелі телефонуватимуть вам щовечора, як би годилося, щоб довідатись, чи не збираєтеся ви вкоротити собі віку або, хоча б, чи не потрібна вам компанія, чи не хочеться вам піти куди-небудь. Та ні, заспокойтеся, якщо вони подзвонять, то саме того вечора, коли ви не самі і коли життя всміхається вам. А на самогубство вони радше самі вас штовхнуть, гадаючи, що це ваш обов'язок перед собою. Хай боронить вас небо від надто високої думки друзів про вашу особу! Що ж до тих, хто зобов'язаний вас любити, я маю на увазі рідних і соратників (ач, який вираз!), — тут зовсім інша пісня. Ті завжди знають, що вам сказати: саме ті слова, що вбивають. Їхні телефонні дзвінки косять, як автоматні черги. Вони вже не схиблять! Снайпери! Прошу? Розповісти про той вечір? Стривайте, я дійду до нього, майте трошки терпіння. А втім, я й так наблизився до цієї теми, згадавши про друзів і соратників. Уявіть, мені казали, що один чоловік, побиваючись за своїм приятелем, запротореним до в'язниці, щоночі спав не в ліжку, а долі: він не бажав користуватися комфортом, якого позбавили його улюбленого друга. А хто, голубе мій, стане задля нас долі спати? Та хіба я сам спав би так?