— Урни? То й що?
— Коли хочеш знати, в якій місцевості — багатій чи бідній — ти перебуваєш, зверни увагу на урни для сміття. Якщо ти не бачиш ані сміття, ані урн, то там живуть дуже багаті. Якщо бачиш урни для сміття, але не бачиш сміття, то просто багаті. Якщо бачиш купи сміття довкола урн, то ці місця не багаті й не бідні, а туристичні. Якщо ж бачиш сміття, а урни відсутні, то це бідні місця. А якщо люди живуть у смітті, то вони дуже й дуже бідні. Ну а тут живуть багатії!
— Ну звісно, адже це Швейцарія!
— Тільки не по автостраді, Момо, прошу тебе, не по автостраді. Автострада означає: проїжджайте, тут нема на що дивитись. Автостради для дебілів, які хочуть дістатися з одного пункту до іншого за найкоротший відтинок часу. Нас цікавить не геометрія, а подорож. Шукай красиві дороги, які показують усе, що тільки можна побачити.
— Зразу видно, що не ви ведете машину, пане Ібрагіме.
— Послухай, Момо, якщо ти не хочеш нічого бачити, то сідай на літак, як усі інші.
— А тут живе біднота, пане Ібрагіме?
— Так, це Албанія.
— А тут?
— Зупини машину. Відчуваєш? Тут пахне щастям, це Греція. Люди тут не метушливі, вони не кваплячись спостерігають, як ми проїжджаємо, вони дихають. Бачиш-но, Момо, все своє життя я багато працював, але робив це повільно, не кваплячись, я не гнався за прибутком і потоком клієнтів, ні. Повільність — от секрет щастя. Що ти збираєшся робити у житті?
— Не знаю, пане Ібрагіме. Що ви скажете про імпорт-експорт?
— Імпорт-експорт?
Тут я явно заробив очко, віднайшовши магічне слово. Пан Ібрагім смакував це серйозне і водночас авантюрне слово «імпорт-експорт», що асоціювалося з подорожами, кораблями, посилками, великими сумами обороту; слово таке ж вагоме, як і його розкотисте «р»: імпорт-експорт!
— Познайомтеся з моїм сином Момо, який у майбутньому займатиметься імпортом-експортом.
Ми грали у різні ігри. Він заводив мене в релігійні споруди з зав’язаними очима, аби я вгадав релігію на запах.
— Тут пахне воском, ми в католицькому храмі.
— Так, це храм Святого Антонія.
— Пахне ладаном, тут — православні.
— Твоя правда, ми у Святій Софії.
— А тут чути ногами, ми в мусульманському храмі. Ой, як тут сильно смердить…
— Що? Ми в Голубій мечеті! Місце, пропахле духом тіла, не гідне тебе? Хіба ти і твої ноги ніколи не тхнуть? Ти гидуєш місцем для молитви, що пахне людьми, зроблене для людей, з людьми всередині? Та в тебе паризькі замашки! Мене ж цей аромат шкарпеток заспокоює. Я кажу собі, що не хочу нікого іншого, крім мого сусіда. Я відчуваю запах себе і запах усіх нас, отже, я одразу ж краще себе почуваю!
Починаючи від Стамбула, пан Ібрагім говорив дедалі менше. Він був зворушеним.
— Скоро ми приїдемо до моря, звідки я родом.
Щодня він просив їхати дедалі повільніше. Він хотів насолодитися. А ще йому було страшно.
— Де воно, море вашої батьківщини, пане Ібрагіме? Покажіть мені на карті.
— Дай мені спокій із тими картами. Момо, ми ж не в ліцеї!
Ми зупинились у гірському містечку.
— Я щасливий, Момо. Ти зі мною, і я знаю, щó є в моєму Корані. Тепер я хочу повести тебе на танці.
— На танці, пане Ібрагіме?
— Треба. Обов’язково. «Серце людини — як та пташка, закрите у клітці тіла». Коли ти танцюєш, серце співає, як пташка, що прагне розчинитись у Богові. Ходімо у теке.
— Куди?
— Який кумедний танцювальний майданчик! — сказав я, переступаючи поріг.
— Теке — це не танцмайданчик, а монастир. Момо, постав своє взуття сюди.
І саме тут я вперше побачив чоловіків, що крутилися довкола себе. Дервіші були одягнені у широкі, важкі й водночас гнучкі вбрання блідого кольору. Звучав барабан. І монахи перетворювалися на дзиґи.
— Бачиш, Момо! Вони крутяться довкола себе, довкола свого серця, у якому присутній Бог. Це — наче їхня молитва.
— Ви називаєте це молитвою?
— Так, Момо. Вони втрачають усі земні орієнтири, силу тяжіння, яку називають рівновагою, вони стають смолоскипами, що віддають себе великому вогню. Спробуй, Момо, спробуй. Роби, як я.
І ми обоє почали крутитися.
Під час перших обертів я казав собі: «Я щасливий із паном Ібрагімом». Потім я подумав: «Я більше не серджуся на батька за те, що він пішов». А наприкінці я навіть подумав: «Зрештою, у моєї мами не було іншого вибору, як…»
— Ну, що, Момо, ти відчув щось прекрасне?
— Так, це неймовірно. Накопичена в мені лють танула. Якби барабани не зупинились, я, можливо, розібрався б в історії з мамою. Пане Ібрагіме, мені було так приємно молитися, незважаючи на те, що я волів би не знімати кросівок. Що важчим стає тіло, то легшим стає дух.