Я вирішив змінити все у своїй квартирі на Голубій вулиці. Пан Ібрагім дав мені фарби і щітки. А також порадив, як довести до сказу службу соціальної допомоги й потягнути час.
Якось по обіді, коли я повідчиняв усі вікна, щоб вивітрити запах акрилової фарби, у квартиру зайшла якась жінка. Не знаю чому, але з її ніяковості, вагання, боязні пройти між приставними драбинами й оминути плями на підлозі, я одразу зрозумів, хто це.
Я удав, що цілковито поглинутий своєю справою.
Нарешті вона зважилася злегка покашляти.
А я розіграв здивування:
— Ви когось шукаєте?
— Мені потрібен Мойсей, — сказала моя мама.
Було кумедно спостерігати, як важко їй давалося моє ім’я, ніби воно не проходило їй крізь горло.
Я отримав найвищу насолоду, знущаючись із неї.
— А ви хто?
— Його матір.
Бідна жінка, мені її аж шкода. Вона в такому стані! Їй, напевно, довелося докласти неймовірних зусиль, щоб сюди прийти. Вона пильно дивиться на мене, намагаючись розпізнати риси мого обличчя. Їй страшно, дуже страшно.
— А ти хто?
— Я?
У мене бажання посміятися з неї. Навіщо доводити себе до такого стану, особливо тринадцять років потому?
— Мене звуть Момо.
У неї ошелешений вигляд.
Я додаю, сміючись:
— Це зменшувальне від Мухамед.
Вона стає блідішою за фарбу на моєму плінтусі.
— Он як? То ти не Мойсей?
— Аж ніяк, не треба плутати, пані. Мене звуть Мухамед.
Вона ковтає слину. Десь у глибині душі вона задоволена.
— А тут часом не проживає хлопчик на ім’я Мойсей?
Мені хочеться відповісти: «Не знаю, вам видніше, ви ж його матір, вам слід знати». Але в останню мить стримуюся, бо бідна жінка ледве тримається на ногах. Натомість я пропоную їй кращу, зручнішу побрехеньку.
— Мойсей поїхав, пані. Йому набридло тут стирчати. У нього були не найкращі спогади.
— Справді?
Ти диви, схоже, вона мені не вірить. Здається, я не зовсім її переконав. Вона, очевидно, не така вже й тупа.
— І коли він повернеться?
— Не знаю. Від’їжджаючи, він сказав, що хоче знайти свого брата.
— Брата?
— Так, у Мойсея є брат!
— Справді?
Вона збентежена.
— Так. Його брата звуть Попол.
— Попол?
— Так, пані, Попол — його старший брат!
Я вже починаю думати, чи не вважає вона мене придурком. Чи вона справді вірить, що мене звуть Мухамед?
— Але до Мойсея в мене не було дітей. Я ніколи не народжувала хлопчика на ім’я Попол.
Тут уже мені стає зле.
Вона це помічає, нею хитає так сильно, що вона вирішує сховатися, сівши у крісло. Я роблю те саме.
Ми мовчки дивимось одне на одного, задихаючись від ядучого запаху акрилової фарби. Вона вивчає мене, не пропускаючи жодного поруху моїх вій.
— Скажи мені, Момо…
— Мухамеде.
— Скажи мені, Мухамеде, ти ще бачитимеш Мойсея?
— Можливо.
Я вимовив це відсторонено, я сам не йму віри, що мій тон такий відсторонений. Вона свердлить мене поглядом. Нехай вдивляється, скільки їй заманеться, вона не витягне з мене нічого, я в собі впевнений.
— Якщо ти колись побачиш Мойсея, скажи йому, що я була надто молодою, коли одружилася з його батьком, і вийшла за нього заміж тільки для того, щоб піти з дому. Я ніколи не любила Мойсеєвого батька. Але була готова любити Мойсея. Проте я зустріла іншого чоловіка. Твій батько…
— Перепрошую?
— Я маю на увазі батька Мойсея, він сказав: іди геть і залиш мені Мойсея, інакше… І я поїхала. Я хотіла почати нове життя, життя, в якому є щастя.
— Так, ясна річ, краще.
Вона опустила очі.
А тоді підійшла до мене. Я відчуваю, що вона хотіла б мене обняти. Я вдаю, що не розумію.
Вона запитує в мене з благанням у голосі:
— Ти перекажеш це Мойсеєві?
— Можливо.
Цього ж вечора я пішов до пана Ібрагіма і запитав його, сміючись:
— То коли ви мене всиновите, пане Ібрагіме?
Він відповів, також сміючись:
— Якщо хочеш, то прямо завтра, мій маленький Момо!
Нам довелося боротись. У цьому офіційному світі печаток, дозволів, агресивних, якщо їх потривожити, чиновників ніхто не хотів нами клопотатись. Але ніщо не могло збентежити пана Ібрагіма.
— «Ні» вже в нас у кишені, Момо. Залишилося отримати «так».
Моя мама за допомоги соціальної служби нарешті погодилася задовольнити клопотання пана Ібрагіма.
— А ваша дружина, пане Ібрагіме, вона також не проти?
— Моя дружина вже досить давно повернулась у рідний край. Я можу робити все, що мені заманеться. Але якщо хочеш, цього літа ми можемо поїхати до неї.