Пан Тадеуш

Гервазій бути міг спокійний та здоровий.
Граф, що уже й забув наздоганяти лови,
Покликав Ключника, Гервазій дав уклін:
Це ж кревний Стольників зостався лиш один,
Горешківська б то кров, горешківська дитина —
Хоча й не по мечу: жіночого коліна!
З-під шапки блиснула у шрамах та в цятках
Стареча лисина, як небо у зірках.
«Мопанку! Вибачай мені оце прислів’я,
Воно горешківське! Зневажить не хотів я
Достойність графову! І Стольник,[37] пан з панів,
В розмові щоразу мопанку говорив, —
І я так говорю. Чи правда ж, ясний пане,
Чи плещуть язиком од заздрощів краяни,
Що ніби грошей ти жалієш на суди
1 замок оддаєш, пускаючи сюди
Сім’ю сопліцівську? Чи ж я повірю тому?»
І голову схилив у смутку мовчазному.
«Що в цьому дивного! — тут Граф одповіда. —
І кошти тратяться, аж вимовить шкода,
І часу жаль мені на цю нудну турботу.
Ото ще, завести з Сопліцою роботу!
Вже ж лучче скласти бронь, та мотлох цей віддать,
Та з упокоєм хліб братерський уживать!»
«Що? Скласти бронь? Віддать? Мопанку, що за мова?
З Сопліцами хліб-сіль? Це річ для мене нова!
Віддати замок наш — горешківський, — кому?
Сопліці? Ворогу? Я віри не пойму!
Мопанку, це не жарт?
Зайдім-но у кімнати!
Я дещо панові хотів би розказати».
Граф радо спішився. Гервазій край дверей.
«Ні,- каже, — вже нема таких тепер людей,
Як Стольник. Ох, нема!.. Отут він по обіді
Не раз одпочивав: мирив своїх сусідів
Чи — в добрім гуморі, при кубку липівця[38] —
В розмовах тішився і в жартах без кінця.
А молодь по двору то герці підіймала,
То коней панових турецьких об’їжджала».
Ввійшли — він знов своє: «В цих сінях кам’яних
Не стільки камінців, як бочок медових
В ті дні котилося через камінні сіни.
Що за меди хмільні! Що за кипучі вина!
Бувало, пасами їх тягнуть на бенкет Із льоху!..
Оксамит, блаватас і саєт — І золото, й огні…
А там оно, на ганку, Музики-мастаки…
Таких тепер, мопанку, Уже й музик нема!..
Сто голосів нараз: Нехай живе король!
Нехай живе примас![39] —
І вівати пішли: за Річ за Посполиту
І за шляхетство все, по всьому славне світу,
Нарешті — звичай так освячений велить —
Любімося[40] — на всі покої загримить.
І так любімося од вечора до ранку
По залах котиться… Таке було, мопанку!»
Старий урвав. Ідуть. Гервазій похмурнів,
То гляне на стіну, то погляд утопив
У шибах вибитих. Усе живе для нього,
Все щось нагадує. «Шкода! Нема нічого!» —
І никне голова у жалощах німих.
Хтів мислі одігнать, як мух надокучних, —
Ні! Кожний камінець, на стінах виступ кожний
Розповіда йому про пишне, хоч тривожне
Життя. Так ідучи, спинилися в одній
Із зал занедбаних, — у ті далекі дні
Дзеркальній', ще й тепер дзеркал чорніють рами…
В ній вікна світяться якраз напросто брами.
Тут голову свою ще нижче клонить дід;
Сумний, долонями він закриває вид —
І врешті — як одняв долоні від обличчя —
Блищить йому в очах сльозина таємнича.
Не догадався Граф, що все те означа,
Діткнувся сивому тихенько до плеча,
Якогось дивного сам повен хвилювання.
«Мопанку, — Ключник тут, — ось річ моя остання:
З Сопліцами на мир ніколи б ти не йшов,
Коли б їх знав, як я. Горешківська ти кров —
Ти родич Стольників — горешківська дитина
(Хоча й не по мечу: жіночого коліна)!
Мопанку, слухай же: колись у замку цім
Пригода сталася, що зараз розповім.
Була в небіжчика, у Стольника б то пана,
Дочка, мов ангел той, улюблена й кохана.
От і лицялося багато паничів,
А серед них один, що парою вусів
Та шаблею не раз на учтах хизувався:
Він Воєводою для жарту прозивався.
Та й справді, хоча був з малого панства пан
Той Яцек, прізвищем Сопліца, — а краян
Крутив і сяк і так. Було Сопліц багато, —
Він крикне їм: рубать! — вони й раді рубати,
Він крикне: пити! — п’ють…
Над зухами був зух
І вуси завивав до самих аж до вух.
Пан Стольник закликав не раз його до себе,
Бо в часі сеймиків такого саме й треба.
Ото й трактовано у замку Вусаня
По-приятельському. Іде було гульня,
А той Сопліца сам, уже і без запросин,

37

Стольник — титул вельможі, що мав за обов'язок прислуговувати королеві в час урочистих бенкетів.

38

Липівець — липовий мед.

39

Примас — єпископ, що стояв на чолі католицької церкви в державі.

40

Любімося — традиційний вигук на старопольських бенкетах.