Выбрать главу
Гервазій бути міг спокійний та здоровий. Граф, що уже й забув наздоганяти лови, Покликав Ключника, Гервазій дав уклін: Це ж кревний Стольників зостався лиш один, Горешківська б то кров, горешківська дитина — Хоча й не по мечу: жіночого коліна! З-під шапки блиснула у шрамах та в цятках Стареча лисина, як небо у зірках. «Мопанку! Вибачай мені оце прислів’я, Воно горешківське! Зневажить не хотів я Достойність графову! І Стольник,[37] пан з панів, В розмові щоразу мопанку говорив, — І я так говорю. Чи правда ж, ясний пане, Чи плещуть язиком од заздрощів краяни, Що ніби грошей ти жалієш на суди 1 замок оддаєш, пускаючи сюди Сім’ю сопліцівську? Чи ж я повірю тому?» І голову схилив у смутку мовчазному. «Що в цьому дивного! — тут Граф одповіда. — І кошти тратяться, аж вимовить шкода, І часу жаль мені на цю нудну турботу. Ото ще, завести з Сопліцою роботу! Вже ж лучче скласти бронь, та мотлох цей віддать, Та з упокоєм хліб братерський уживать!» «Що? Скласти бронь? Віддать? Мопанку, що за мова? З Сопліцами хліб-сіль? Це річ для мене нова! Віддати замок наш — горешківський, — кому? Сопліці? Ворогу? Я віри не пойму! Мопанку, це не жарт? Зайдім-но у кімнати! Я дещо панові хотів би розказати». Граф радо спішився. Гервазій край дверей. «Ні,- каже, — вже нема таких тепер людей, Як Стольник. Ох, нема!.. Отут він по обіді Не раз одпочивав: мирив своїх сусідів Чи — в добрім гуморі, при кубку липівця[38] В розмовах тішився і в жартах без кінця. А молодь по двору то герці підіймала, То коней панових турецьких об’їжджала». Ввійшли — він знов своє: «В цих сінях кам’яних Не стільки камінців, як бочок медових В ті дні котилося через камінні сіни. Що за меди хмільні! Що за кипучі вина! Бувало, пасами їх тягнуть на бенкет Із льоху!.. Оксамит, блаватас і саєт — І золото, й огні… А там оно, на ганку, Музики-мастаки… Таких тепер, мопанку, Уже й музик нема!.. Сто голосів нараз: Нехай живе король! Нехай живе примас![39] І вівати пішли: за Річ за Посполиту І за шляхетство все, по всьому славне світу, Нарешті — звичай так освячений велить — Любімося[40] — на всі покої загримить. І так любімося од вечора до ранку По залах котиться… Таке було, мопанку!» Старий урвав. Ідуть. Гервазій похмурнів, То гляне на стіну, то погляд утопив У шибах вибитих. Усе живе для нього, Все щось нагадує. «Шкода! Нема нічого!» — І никне голова у жалощах німих. Хтів мислі одігнать, як мух надокучних, — Ні! Кожний камінець, на стінах виступ кожний Розповіда йому про пишне, хоч тривожне Життя. Так ідучи, спинилися в одній Із зал занедбаних, — у ті далекі дні Дзеркальній', ще й тепер дзеркал чорніють рами… В ній вікна світяться якраз напросто брами. Тут голову свою ще нижче клонить дід; Сумний, долонями він закриває вид — І врешті — як одняв долоні від обличчя — Блищить йому в очах сльозина таємнича. Не догадався Граф, що все те означа, Діткнувся сивому тихенько до плеча, Якогось дивного сам повен хвилювання. «Мопанку, — Ключник тут, — ось річ моя остання: З Сопліцами на мир ніколи б ти не йшов, Коли б їх знав, як я. Горешківська ти кров — Ти родич Стольників — горешківська дитина (Хоча й не по мечу: жіночого коліна)! Мопанку, слухай же: колись у замку цім Пригода сталася, що зараз розповім. Була в небіжчика, у Стольника б то пана, Дочка, мов ангел той, улюблена й кохана. От і лицялося багато паничів, А серед них один, що парою вусів Та шаблею не раз на учтах хизувався: Він Воєводою для жарту прозивався. Та й справді, хоча був з малого панства пан Той Яцек, прізвищем Сопліца, — а краян Крутив і сяк і так. Було Сопліц багато, — Він крикне їм: рубать! — вони й раді рубати, Він крикне: пити! — п’ють… Над зухами був зух І вуси завивав до самих аж до вух. Пан Стольник закликав не раз його до себе, Бо в часі сеймиків такого саме й треба. Ото й трактовано у замку Вусаня По-приятельському. Іде було гульня, А той Сопліца сам, уже і без запросин,
вернуться

37

Стольник — титул вельможі, що мав за обов'язок прислуговувати королеві в час урочистих бенкетів.

вернуться

38

Липівець — липовий мед.

вернуться

39

Примас — єпископ, що стояв на чолі католицької церкви в державі.

вернуться

40

Любімося — традиційний вигук на старопольських бенкетах.