Пан Тадеуш

І просить подвигів нестомлена правиця…
Так! Годі! Чесний бій оголошу Сопліці!»
І вийшов повагом. Гервазій — вслід за ним.
Граф, сівши на коня, знай, поглядав на дім
І сам собі казав: «Одного тільки шкода, —
Що жінки чи дочки нечуваної вроди
Немає у Судді. Колізія б була:
Там помста — там любов. Там пестощів імла,
А там — вендета,[43] кров, убивства і пожари.
Там непідкупна честь — там невідступні чари».
По слові тім коня він острогами стис,
І кінь застояний, басуючи, поніс
Його з широкого горешківського двору.
Якраз охотники вертались на ту пору…
Любив мисливство Граф! Помітивши ловців,
Він, не вагаючись, назустріч поспішив
Конем своїм учвал… Де ж замисел кривавий?
Забуто! Мчить, летить, через тини й канави
Завзятець молодий… Та раптом очі звів —
 І знов ходу коня поволі зупинив.
Був сад. Розкинулись широкими гілками
Поважні дерева, розсаджені рядами.
Капусти головки блищать посеред них,
Як лисі голови філософів старих,
І морква там і там прозоро-кучерява,
Квасоля ж вигляд а з тичок своїх лукаво;
Пшеничка золотий з трави підносить ус,
І, довгу гудину розкинувши, гарбуз
Аж серед буряків спинився любим гостем.
Коноплі на межі стеблом струнким і простим
Стоять, як вояки, шиковані до лав:
Густий їх лист не раз гадюку одганяв,
А пахощі тяжкі від гусені боронять;
Полуменистий мак свої голівки клонить;
Немов метелики прозорі, осяйні,
Що грають барвами у сонячнім огні,
Так ніжні квіти там на довгих стеблах мають;
Серед дрібних квіток, що зорями сіяють,
Буяє соняшник, як місяць-повновид,
І крутить голову на захід та на схід.
Окремий клаптик був, заказаний рослинам:
Не вільно їм було рости під самим тином —
Розкошували там самотньо огірки,
Зеленим килимом укривши всі стежки.
Як лебідь по воді, між листям пелехатим
У білім убранні ішла — не йшла — плила там
Прегарна дівчина, втопаючи в траві.
З соломи простий бриль на русій голові
Від сонця боронив дівочі ніжні скроні;
Дві стрічки віялись, неначе мак, червоні,
І світлі локони спадали їй до пліч.
Помітив кошика в одній руці панич,
Рукою ж другою вона мов щось ловила.
Як рибок доганя в воді дитина мила,
Що з ніжкою її мов заграють зо дна, —
Так брала огірки похапливо вона.
Така ото краса в зеленім морі тоне!
Граф дав жокеям знак, щоб припинили коней,
І, зачарований, сам ніби скаменів.
Так часом вартовий обачних журавлів
На одній нозі стоїть, а в другій камінь має —
І тим від себе сон зрадливий відганяє.
Аж ось почулася за спиною хода.
Незадоволений, Граф грізно погляда —
І бачить Робака, старого бернардина,
Що, усміхаючись, закрався із-за тину,
Вузластий у руці тримаючи шнурок.
«Захтілось огірків? Ні, пане, огірок
Тут не для вас росте. Хай їде пан добродій:
Хтось інший огірки збере на цім городі».
Те мовивши, чернець ще й пальцем накивав,
Поправив каптура і далі почвалав.
Граф і всміхається, і гнівно хмурить брови,
А дівчина пташам у мураву шовкову
Пірнула, блиснувши сорочкою, мов сніг,
Та парою стрічок червоно-вогняних.
Іще гойдалося огудиння широке,
Та як там Графове напружувалось око, —
Самого кошика забутого найшло,
Красуні ж любої нема, мов не було!
І тихо, й глухо скрізь. Німі стоять жокеї,
І, розхвильований пригодою своєю,
Панич замислився. Нараз почувся гам
Та галас у дворі: бач, з’їхалися там
Мисливці, голосне своє скінчивши поле.
Так часом в улику гудуть весною бджоли,
Як загули стрільці, в'їжджаючи у двір:
Луна котилася аж у далекий бір.
В покоях весело; усюди рух великий,
Та бренькіт посуду, та любий сміх і крики, —
І легка пара йде по хаті від потрав.
Той п’є, закушує, той мову розпочав
Про зайця, про хортів, про вдалі полювання…
Старіші при столі, а панночки та пані
В кутку шепочуться. Забуто всякий лад!
Суддя, хоч звичаю новітньому не рад,
Одначе дозволяв при сніданню (та й годі!)
Коритися отій, мовляв, останній моді
(Зате, як знаємо, вечеря та обід
У нього раз у раз провадились як слід,
В порядку строгому, хоч весело та жваво).
От подають гостям з напитками потрави

43

Вендета (іт.) — родова помста.