Пан Тадеуш

КНИГА ТРЕТЯ ЗАЛЬОТИ

Графова екскурсія по саду. Таємнича німфа пасе гуси. Подібність збирання грибів до того, як блукають єлісейські тіні. Породи грибів. Телімена в Храмі Мрій. Нарада про Тадеушеве майбутнє. Граф-пейзажист. Тадеушеві уваги про хмари та про дерева. Міркування Графові про мистецтво. Дзвін. Записка. Ведмідь, мій паночку!

Додому їде Граф у роздумі, поволі
І мрійним поглядом блука по видноколі, —
Чи не побачить де в саду або в вікні
Сукенки білої. І справді, в глибині,
Поміж рослинами щось ніби забіліло
І зникло в зелені, як таємниця мила.
Так промінь сонячний з-за хмари вигляда,
Так серед комишу поблискує вода.
Граф скочив із коня, додому шле жокеї,
Пролазить крізь паркан, крадеться вздовж алеї,
Як до отари вовк із-за густих кущів.
Нещастям, на сухе гілля він наступив,
І хоч дівча його не бачило крізь віти, —
Злякалось і втекло. Що ж Графові робити?
По кінському щавлі, в порічкових кущах
Він продирається, як очеретом птах,
Плазує на руках, — і в лопусі широкім
То скаче, то повзе, то чудно лізе боком,
Аж ледве свій сурдут англійський не подер.
Нарешті, в бур’яні приліг він і завмер,
Підводить голову — і дивне бачить диво:
Переплітаючись химерно та красиво,
Рослини різні тут п’ялися в височінь:
І гречка, і овес, і золотий ячмінь,
І королевий цвіт, і соняшник лапатий.
Домислила такі садочки засівати
Для птаства — щоб воно затишний мало схов
І щоб хижак його там лютий не найшов —
Багата досвідом, дотепна Кокошніцька
Із Індиковичів. Є й книга старосвітська
 Де оголошено увесь її секрет
(Либонь, прикладено до того і портрет):
Проти шулік та кань поради господиням,
Або ж: про добрий лад у догляді пташинім.
Такий-от був садок хороший та густий…
Як півень закричить, бувало, вартовий,
Уздрівши коршака, що в небесах кружляє, —
Все птаство злякане в гущавину тікає —
Від пискунів-курчат до пишнохвостих пав…
Ба навіть голуб там не раз притулок мав.
Сьогодні супокій і тишина навколо,
Від спеки птаство все зарилось, ніби кволе,
У мураву, в пісок, у жито чи в ячмінь,
Де прохолоджує і вітерець, і тінь.
Поміж пташиними біліють головками
Дитячі, ніби льон, з блискучими очами,
І тут же дівчина: жаріє і цвіте
В оксамиті трави волосся золоте.
Позаду — павин хвіст розширився за ними,
Що самоцвітами виблискує ясними,
Для личок молодих утворюючи тло.
Ще далі — і щирцем багряним поросло,
І кукурудзою золотиться тяжкою,
І грає срібною шовковою травою.
Усе гойдається й картину від слоня,
Мов килим перського химерного ткання.
А понад квітами, колоссям, муравою
Висять, як балдахін, веселковою млою
Ясні метелики (бабками їх зовуть)…
Прозорі, наче скло, тремтять вони, пливуть
В Повітрі чистому, у млості та в утомі,
І хоч ворушаться, а ніби нерухомі.
В руках у дівчини, як струсеве крило,
Щось повівається. Вона й своє чоло
Ним одволожує, і діток кучерявих,
Боронить од дощу метеликів яскравих.
Рукою другою щось зігнуте, як ріг,
Тримає: бачиться, годує ним малих,
Мов обдаровує «із рогу Амальтеї»,[49]
Подібна вродою до казкової феї.
Хоч заклопотана, з тривогою вона
Туди поглянула, де вчулася страшна
Чиясь хода. А той, кого вона боїться,
Підвівся в лопухах, щоб феї уклониться!
Як сойка злякана, втекла б мерщій вона,
Та постать Графова, хоч гарна і ставна,
Товаришів її малих перелякала.
Вони у крик, у плач! Утишувати стала
їх бідна дівчина, взялася докорять:
«Ну чи не гріх, не стид хтозна-чого кричать?
Як гостя нашого злякатися могли ви?
Ось гляньте-но, який він любий та вродливий!»
Так матка пташенят ховає під крилом,
Уздрівши коршака, що плаває кругом,
По здобич линучи з зеленої діброви.
Малеча втишилась од пестіння та мови
ії ласкавої. Граф, радий похвалі,
Сурдута обтрусив, склонився до землі,
Ще не вважаючись, що їй сказати гоже, —
А дівчина на те шаріє, ніби рожа.
А й справді, вродою і чаром молодим
Міг похвалитись Граф. Понад чолом блідим