Замислено панич спинився край вікна…
Навколо — дух квіток, та літня тишина,
Та бджоли десь гудуть, п'ючи меди солодкі…
Він дума: вернеться-таки ж вона з проходки;
Очима по слідах стривожено блука
І мислить: хто ж би то? І звідки?
І яка? Враз глянув: на паркан, від моху посивілий,
Злетіла дівчинка, неначе привид милий!
Біленьке, мов той пух, легеньке убрання
Вкриває перса їй, а плечі відслоня.
(Одежа, бачите, для тихої години,
Коли ніхто чужий литвинки не зустріне).
Хоча й на самоті, а перса якщільніш
Прикрила ручками, гнучка, немов комиш;
Волосся золоте, зачесане над чолом,
В промінні сонячнім сіяє ореолом,
Лиця ж не бачити: схилилась до гілля
І пильно дивиться крізь нього на поля.
Щось запримітила, ударила в долоні
І, засміявшися, через квітки червоні
По тих поливаних, укоханих грядках
Майнула до вікна, неначе білий птах.
Вмить через дощечку, на край вікна обперту,
В кімнату пурхнула, всміхаючись одверто,
Легенька й радісна, у літній тишині,
Як сяйво місячне буває навесні,
Іде до дзеркала, не знаючи тривоги,
Щоб сукню примірять із шовку снігового…
Ой леле! Хтось чужий! Що діять? Що робить?
Сукенку кинула і побіліла вмить…
Панич зніяковів — і спалахнув рум’яно,
Мов хмарка, що зорю зустріла раннім-рано.
Хотів сказати щось, та що сказать і як?
Склонився до землі схвильований юнак,
А панна зойкнула, немов мала дитина,
У сні налякана. Минула ще хвилина —
Він стиха дивиться, — а панни вже нема,
І щось пекучу кров у грудях підійма,
І чути серця стук…
Що ж? Мало це смішити,
А чи соромити, чи, може, засмутити?
Уже в Сопліцівці відомо стало всім,
Що гість новий прибув у гостелюбний дім,
Вже коні стомлені заведено до стайні,
І всипали вівса їм конярі, звичайні
Вітати гойно всіх, хто в хутір заїздив, —
Сопліца-бо, суддя, старошляхетський вів
Порядок у житті своєму і в господі:
Він коней, всупереч отій новітній моді,
Ніколи в заїзди на корм не відсилав,
А власний їм обрік та сіно видавав.
Одначе челяді не видно для вітання,
Та не тому, що зле їй дано виховання:
Чекають Войського,[10] що хоче так як слід
Віддать прибулому пошану і привіт.
Він — давній приятель хазяїна, Сопліци, —
Тут за порядком звик по всім дворі дивиться
І, поки пан Суддя повернеться з полів,
Вечерю готувать і накривать велів.
Гостей приймати звик: під шум бенкетів милий
У нього кучері, як срібло, посивіли.
Отож, здійнявши свій домашній пудерман,[11]
Він старосвітський вдяг оздоблений каптан,
Що наготований в кімнаті був зарання:
Вже ж не вітать гостей у ткацькім пудермані!
А добре зналося, що нині до воріт
Прибуде не одна сусідка чи сусід.
Пан Войський — на поріг, прибулого вітає.
Пізнав — і, скрикнувши, цілує, обіймає…
Розмова мішана похапливо біжить,
В якій хотілось би події всі вмістить
За чималенький час; тут вигуки й вітання,
Вітання ще нові, і усміхи, й зітхання…
Коли ж, здавалося, настав уже відплив,
Пан Войський хлопцеві новини ознаймив:
«Гаразд, Тадеуше (бо звався, як Костюшко,
Приїжджий молодик). Гаразд, мій Тадеушку:
Прибуть в Сопліцівку ти добрий вибрав час,
Багато-бо людей тепер гостює в нас,
Багато панночок — є вибір знаменитий!
А дядько твій тебе намислив оженити.
Прибув за кілька день сюди граничний суд,
Та й Граф, що з ним процес, узавтра буде тут;
З жоною й дочками приїхав Підкоморій…[12]
Давно скінчить пора сусідські чвари й спори!
От молодь і пішла на влови до дібров,
Зі старшими Суддя на житній лан пішов —
Женців доглянути. Он, бачиш, лан під гаєм?
Ходімо зустрічать! Ми скоро їх спіткаєм!»
вернуться
10
«Войський справував колись як опікун жінок та дітей шляхетських під час війни. З давнього часу посада ця обернулася лише на титул». — Авт.
вернуться
12
«Підкоморій — колись урядовець шанований і поважаний, за уряду російського зійшов лише на титул. Інколи ще чинив суд у справах про польові межі та границі, але врешті і цю частину юрисдикції втратив. Часом буває за маршалка (предводителя дворянства. — М. Р.) і призначає місцевих землемірів». — Авт.