Пан Тадеуш

Волосся в кучерях звивалося біляве,
Мав сині очі він і погляд мав ласкавий.
Щоправда, в кучері вплелось чимало трав
Та листя різного: коли він підповзав
До Феї — схожий був на вквітчаного Феба.[50]
«О ти, посланнице і вістовнице неба, —
Граф ніжно вимовив, — богине із богинь!
На мене погляд свій ясний, прихильний кинь
І розкажи, хто ти: чи з власної ти волі,
Чи з чарів, чи з чудес живеш у цій юдолі?
Ах, догадався я! То, певно, чарівник
Тобі на самоті пишатися прирік
І стереже тебе за ржавими замками.
О, скільки б рицарів задля такої дами
Пішло на бій, на смерть! Скажи ж мені, відкрий,
Признайся, дівчино! А я — визвольник твій —
Для тебе серце й меч оддам по твому слову!»
Дівча, таку чудну нараз почувши мову,
Очима блиснуло з-під променистих вій
(Дитину тішить так малюнок золотий,
Де фарба з фарбою мішаючись яріє,
Хоч до ладу вона його й не розуміє).
«Скажіть-бо, звідкіля до саду ви прийшли,
Чого шукаєте, а може, і знайшли,
І що цікавого для вас тут на городі?»
Граф бачить, що кінець прийшов його пригоді,
Що вчинкам рицарським не місце і не час,
І гречно вимовив: «Перепрошаю вас,
Я йшов на снідання, хтів шляху вкоротити —
А де тут, власне, дім?» «Он, стежкою ідіте,
А грядки не топчіть». «Чи навпростець, чи вбік?»
Вона всміхнулася: ну й дивний чоловік!
Як на долоні дім, а він не. бачить дома!
Одначе, з гречністю й пристойністю знайома,
Мовчала. Знову Граф розмову почина,
Питає, звідкіля, де мешкає вона,
Чому її в Судді не бачив ані разу,
І просить, щоб того не мала за образу,
Коли спитає він, чи не її вікно
Он там видніється і чи живе давно
Вона на хуторі. А сам собі гадає:
Хай романтичності в цій дівчині немає,
Та все-таки вона цвіте, як любий цвіт.
Не раз траплялося і за минулих літ,
Що в гущині лісів душа велика спіє:
Її він визволить і світові одкриє,
Мов пишний діамант, украдений у фей.
Тим часом дівчина, гуртуючи дітей,
Із йих найменшеньких бере на руки двоє,
А решту — як гусей жене перед собою.
Враз повернулася: «А чи не міг би пан
Ті кури помогти загнати під паркан?»
«Я — кури заганять?» — панич зачудувався…
За нею ж тільки кущ малини колихався —
Та очі блиснули лукаво з-за кущів.
Граф сумно голову додолу похилив,
А серце в самоті змовкає і холоне.
Так поле, що було, неначе жар, червоне
В промінні сонячнім, загортується в тінь,
Як сонце запливе у мовчазну глибінь.
Що ж? Марити? Про що? І мрії невеселі!
У сні він бачив рай — прокинувся в пустелі!
Коли він плазував, котився по траві, —
Яка ж краса тоді палала в голові,
У серці билася! Яке ввижалось диво,
Яке здавалося все пишне та вродливе,
Якою тайною сіяло і цвіло!
Прийшла буденщина — і маріння пройшло.
Нехай та дівчина і миле має личко,
Та ближче підійти — справдешня чередничка!
Рум’янець на щоках — бо голова пуста, —
І дишуть хлопською вульгарністю уста!
Нащо ж дурить себе? Пастушка, а не фея,
Із морквою в руках, не з рогом Амальтеї!
А пера струсеві — пучок звичайних трав!
І він у розпачі аж руки заламав…
Дитя наївне так, кульбаби цвіт зірвавши,
І задивується, і засмутиться завше,
Коли від подиху в повітря відлетить
Пушок легесенький, щоб тільки залишить
Стебло оголене. І Граф рушає з саду,
В душі розгніваний, немов за люту зраду,
Крадеться в агрусі, в малині, в гарбузах,
Аж раптом остовпів: а що, як при гостях
Розкаже дівчина про нинішню пригоду?
Адже казав він їй, що до Судді в господу
Іде на снідання! Що станеться тоді,
Як несподівано він стрінеться Судді
Чи Телімені? Що, як хто його вже слідить?
Та сором утікать! Як снідать, так і снідать!
Отож поміж дерев гіллястих та густих,
Стежками й без стежок, уздовж плотів старих
Ішов він, сам не рад химерній тій пригоді,
І голову свою, як від комори злодій,
Чия в коморі вже попоралась рука,
Від того птичого все відвертав садка:
Що стежить хтось за ним — був майже певен в тому.
Нарешті вийшов він на рівний шлях до дому.
Поглянув, відітхнув. Побіля саду ріс
Хоч і не з як густий, але могутній ліс.
У затінку беріз та під грабовим листом —
Мов тіні душ людських на місяці зійшлись там —

50

Феб (Аполлон) — цього слова нема в оригіналі, але воно, на гадку перекладача, в стилі і в тоні поеми. Це — ім’я одного з найзначні- ших богів грецького Олімпу, ім’я бога сонця, поезії, добра, правосуддя, розуму й ладу. В мистецтві це ідеал чоловічої, юнацької краси.