Пан Тадеуш

(Суворість їй була так само до лиця):
«Чудово! Сильний хист і олівець поправний!
Із пана міг би буть колись художник славний,
Якби не тут він брав сюжети для картин.
О римські небеса! Видовища руїн!
Тібура давнього класичні водоспади!
О Павзіліппо[53] скель навалисті громади!
Там, Графе, край митців! А тут шукать, у нас,
Прекрасних образів — лиш марнувати час!
Рисунок ваш візьму і в бюрко заховаю:
Малюнків гарних там чимало зберігаю».
І прославлять вони чужі краї пішли:
Блакитні небеса, рожеві хмарки мли,
Шпилі високих гір та пальми вихваляли,
А з краю рідного, звичайно, кепкували.
А навкруги — Литви гойдалися ліси,
Такої сповнені поважної краси,
І таємничності, і тіні, й супокою!
Ліщини парості сім'єю гомінкою,
Як постаті стрункі заквітчаних менад,[54]
Із горобійником сплелися в темний ряд;
Горіхи перлами біліли на ліщині;
Ожина повилась, послалась по долині,
Черемшину пойняв лапатий, буйний хміль,
І різні ягоди жаріли звідусіль.
Дерева та кущі побралися за руки,
Неначе парубки, що під весільні звуки
До танцю зграйного запрошують дівчат
І гучно гомонять круг пари молодят.
Піднеслась над усім своїм принадним станом
Береза-дівчина із ясеном коханим,
А далі — мов старі на внуків та унук —
На менших дивиться поважний, сивий бук
Та бородатий дуб, що на могутній шиї
П’ять сотень літ несе, а юно зеленіє,
Байдуже спершися на мертві дерева,
І доброзичливо до молоді кива.
Тадеуш підійшов, але волів мовчати.
Та як пішли у них магнолії, гранати,
Мигдалів пахощі та цитриновий ліс,
Як тільки й чулося: ах, дивний кипарис!
Вічнозелений плющ! (немов читали з книги),
Як узяли хвалить маслини й навіть фіги, —
Не міг він стерпіти: у мандрах не бував,
Але живе чуття і смак природний мав,
Тож, поглядаючи у глибочінь діброви,
Докинув і своє палке та щире слово:
«У ботанічному буваючи садку,
Я бачив дерева, що їм хвалу таку
Ви тут співаєте. Доволі там і піній,
І пальм, і кактусів, що у чужій країні
Ростуть і множаться. Але которе з них
Могло б рівнятися до простих буків цих?
Цитрина-карлиця, низенька та пиката,
Неначе та вдова погана, хоч багата?
Чи знаний кипарис, поетам дорогий —
Не смутку дерево, печалі та нудьги,
А нуду простого. Їй-богу, він при гробі
Цілком скидається на служника в жалобі,
Що дбає лиш про те, аби не позіхнуть…
Ні, жалібниці в нас щиріші он ростуть:
Берези схилені, що розпустили коси,
Як жінка, що в сльозах по мужеві голосить,
Чи мати, що дітей оплакує своїх…
Чому ж би Графові не малювати їх?
У пишній живучи і лісовій країні,
Малює пан лише каміння та пустині!»
«Мій друже! — Граф йому. — То зовнішнє лиш тло —
Краса гаїв та гір. Хіба б те все жило
В мистецтві дивному без мислі, без натхнення?
Натхнення нас несе понад діла буденні
У сфери золоті, де сяє ідеал!
Звичайно, добра річ — природа, юний пал,
Та треба вищої, художньої прикмети…
Усе це в книгах ви свого часу знайдете.
Не все ми можемо, що хочемо, віддать
У слові, в лінії. Хоч би малярство взять:
До нього певних груп і певних пунктів треба
Та італійського, вічно ясного неба.
Тому в Італії і родиться пейзаж,
А що північний дав туман убогий наш?
Хіба що Рюїсдаль та Брейгель, пейзажисти[55]
(Як, може, знаєте, два Брейгелі-артисти
Були в Голландії)…» «Орловський, наш земляк,[56] —
Їм Телімена тут, — сопліцівський мав смак.
(То, як відомо вже, сопліцівська хвороба,
Що їм лишень своє буває до вподоби).
У Петербурзі він щасливі роки жив,
Його любили всі, і цар його хвалив, —
Ну, жив як у раю! (Орловського етюди
У мене в бюрку є)… Як дивувались люди,
Що марив цілий вік усе про рідний край,
Про польські дерева, про польський лан і гай,
Розкішно живучи біля царя, в столиці!»
«І мав він рацію! Я знаю, що годиться, —
Тадеуш підхопив, — південні небеса
Хвалити й славити… Подумаєш, краса!
Блакитні, без хмарок — як та вода у кризі!
Ви гляньте-но лише на наші хмари сизі,
Яка тут дивна гра, і скільки тут одмін,
Прекрасних образів і казкових картин!

53

Тібур — теперішнє Тіволі, місто в околиці Рима, одна з улюблених у давнині «дачних» місцевостей. Павзіліппо (Посіліппо) — славна величезним гротом скеля, недалеко від Неаполя.

54

У давніх греків серед інших богів визначався бог Вакх-Діоніс (Бахус), бог живих сил природи, радісного сп'яніння, вина, винограду. Є багато переказів про його мандрівки й пригоди в супроводі сатирів, менад тощо. Отже, передовсім менада — жінка, що йде в Вакховім почті. Звідси менада — учасниця свята на честь Діоніса, перейнята особливим сп'янінням, безумним, «вакхічним» настроєм. Звичайний атрибут менади — паличка, оповита виноградом.

55

Брейгелі (Брегелі) — ціла родина голландських художників (а не два, як каже Граф) XVI–XVII ст. Яків Ван-Рюїсдаль (1628–1682) — голландський художник, славетний пейзажист.

56

«Відомий жанровий художник, за кілька років перед смертю почав малювати пейзажі. Умер недавно в Петербурзі» — Авт. Олександр Орловський (1777–1832).