Выбрать главу
Долити ксьондзові одстояного трунку: Ясного липівця найвищого гатунку. Либонь, спізналися за давніх літ вони В краю далекому. Не раз у час нічний Ксьондз мав із шинкарем наради таємничі. Шептали (хоч ніхто казать не смів у вічі), Що контрабандою ксьондз Робак промишля… Та звісно — на брехні стоїть уся земля! Вів ксьондз неголосну із шляхтою розмову І, табакирку всім подаючи чудову, По черзі пригощав, неначе старший брат, — І чхали шляхтичі, мов били із гармат. «Веуеге![82] — заговорив Сколуба. — Табака — хоч куди! Шпигає аж до чуба! Відколи нюхати мій научився ніс, Не нюхав кращої. Давно лише привіз Я був подібної із Ковна. Знає всякий, Що в місті жодному міцнішої табаки Не виготовлюють…» Тут Робак перебив І з усміхом тонким розлогу річ повів: «Всім на здоров'ячко! Табака ж ця не з Ковна, А звідти, де стоїть ікона пречудовна Святої матері: то город Ченстохов. У дні, як ворог нас іще не поборов, І в Польщі, і в Литві пречисту шанували І королевою небесною взивали. Та горе — на Литві запанував схизмат![83]» «Із Ченстохова? А! Піввіку акурат Минуло, — Вільбик тут, — як я в тім Ченстохові На прощі побував. Чи правда ж, отче, мові, Що хоче там француз костьол ізруйнувать? В Кур'єрі довелось мені про це читать». «Неправда, — ксьондз на те, — адже Наполеона Сам папа увінчав. Він добрий син закона І віри нашої. Щоправда, Ченстохов Оддав і золото, і срібло із церков Для Польщі-матері,- та це не дар гріховний; Це жертва на вівтар отчизні, горем повній! Сто тисяч війська є — так треба ж годувать! А ви, ви, литвини, ви звикли лиш давать Податки у казну, в її капшук безодній». «Давати у казну? Та й хто ж би дав сьогодні, Якби вона сама не брала гвалтом з нас?» — Знов Вільбик. «Надійшов останній, певно, час, — Озвався селянин тихенько у куточку, — І шкуру вже деруть, не те що там сорочку, Що вже й світ за очі утік би не один», — І, так промовивши, смиренний дав уклін. «Ну, хаме, що тобі? — не витерпів Сколуба. — До того звикли ви, то вже одна рахуба, Той б’є чи інший хтось. Нам, шляхтичам, біда! У канцеляріях шукать не випада Нам доказів на те, що справжні ми дворяни, — Таж маємо герби!» «Нехай-но кожен гляне На мене, — голосно Юрага закричав. — Я князь уроджений! І я, шукавши прав, В поліцію б ішов пороги оббивати Та, може, ще й патент за гроші купувати! У мейе шляхтичі не те що батько, дід, —  Від давна-давнього уславився наш рід. Вам легше: прості ви…» «Оце до діла! прості! — Підгайський вигукнув, аж тремтячи зо злості. — В гербі[84] у вашому, я знаю, є хрести, А значить, в дереві фамільному[85] найти Напевно можемо, панове, неофіта![86]» «Брехня! — загув Бірбаш. — Чи ж треба говорити!  З татарських графів я походжу, а проте У нашому гербі — це діло не пусте! — Хрести над кораблем!» «Стрийковський[87] з'ясував нам, Що значить корабель. Бува він знаком славним», — Міцкевич вихопивсь… Але його слова Різноголосий крик і лемент покрива: Усяк силкується права свої довести, На поміч голосам приходять буйні жести, — Аж Робак, щоб спинить нестримний шум розмов, До табакирки вдавсь по допомогу знов. Знов кожен нюхає і знову кожен чхає, А ксьондз догадливий поквапно промовляє: «Хто ж табакирку цю із рук у мене брав У руки, хто, коли і де від неї чхав? Ви про Домбровського, я думаю, чували?» «Домбровський?» — крикнули. «Так, так. Я генерала Спізнав Домбровського, коли він німця бив, Гданськ одбиваючи од лютих, ворогів. Отож, натомлений, він мав одного разу Листи якісь писать, чи, може, там накази. Вже й сон морив його, і никла голова. До табакирки він понюхав раз чи два Та й каже: «Слухай-но, панотче-бернардине! Коли повернешся до рідної країни, Скажи, що маю я не гаючись прибуть, І ще, пак, литвинам додати не забудь, Що ченстоховську лиш я нюхаю табаку». Усі бесідники, почувши про вояку Свого великого, мовчали кілька хвиль, А далі голоси знялися звідусіль: «Домбровський-генерал? Табака з Ченстохова?»
вернуться

82

шанобливе звертання до духовної особи: превелебний.

вернуться

83

«Запанував схизмат» — тобто запанувала некатолицька віра.

вернуться

84

Герби — символічні ознаки, рисунки фамілії (роду), міста, держави і т. д. Шляхта завжди пишалася своїми гербами, бачивши в них символ традицій і давності роду.

вернуться

85

Фамільне дерево — схематичний рисунок родоводу (родослов- ної) певної фамілії (родини).

вернуться

86

Неофіт — людина, що недавно прийняла віру (християнську).

вернуться

87

Стрийковський — автор «Хроніки польської, литовської та жмудської» (пом. 1582).