Пан Тадеуш

Долити ксьондзові одстояного трунку:
Ясного липівця найвищого гатунку.
Либонь, спізналися за давніх літ вони
В краю далекому. Не раз у час нічний
Ксьондз мав із шинкарем наради таємничі.
Шептали (хоч ніхто казать не смів у вічі),
Що контрабандою ксьондз Робак промишля…
Та звісно — на брехні стоїть уся земля!
Вів ксьондз неголосну із шляхтою розмову
І, табакирку всім подаючи чудову,
По черзі пригощав, неначе старший брат, —
І чхали шляхтичі, мов били із гармат.
«Веуеге![82] — заговорив Сколуба. —
Табака — хоч куди! Шпигає аж до чуба!
Відколи нюхати мій научився ніс,
Не нюхав кращої. Давно лише привіз
Я був подібної із Ковна. Знає всякий,
Що в місті жодному міцнішої табаки
Не виготовлюють…» Тут Робак перебив
І з усміхом тонким розлогу річ повів:
«Всім на здоров'ячко! Табака ж ця не з Ковна,
А звідти, де стоїть ікона пречудовна
Святої матері: то город Ченстохов.
У дні, як ворог нас іще не поборов,
І в Польщі, і в Литві пречисту шанували
І королевою небесною взивали.
Та горе — на Литві запанував схизмат![83]»
«Із Ченстохова? А! Піввіку акурат Минуло, —
Вільбик тут, — як я в тім Ченстохові
На прощі побував. Чи правда ж, отче, мові,
Що хоче там француз костьол ізруйнувать?
В Кур'єрі довелось мені про це читать».
«Неправда, — ксьондз на те, — адже
Наполеона Сам папа увінчав.
Він добрий син закона І віри нашої. Щоправда,
Ченстохов Оддав і золото, і срібло із церков
Для Польщі-матері,- та це не дар гріховний;
Це жертва на вівтар отчизні, горем повній!
Сто тисяч війська є — так треба ж годувать!
А ви, ви, литвини, ви звикли лиш давать
Податки у казну, в її капшук безодній».
«Давати у казну? Та й хто ж би дав сьогодні,
Якби вона сама не брала гвалтом з нас?» —
Знов Вільбик. «Надійшов останній, певно, час, —
Озвався селянин тихенько у куточку, —
І шкуру вже деруть, не те що там сорочку,
Що вже й світ за очі утік би не один», —
І, так промовивши, смиренний дав уклін.
«Ну, хаме, що тобі? — не витерпів Сколуба. —
До того звикли ви, то вже одна рахуба,
Той б’є чи інший хтось. Нам, шляхтичам, біда!
У канцеляріях шукать не випада
Нам доказів на те, що справжні ми дворяни, —
Таж маємо герби!» «Нехай-но кожен гляне
На мене, — голосно Юрага закричав. —
Я князь уроджений! І я, шукавши прав,
В поліцію б ішов пороги оббивати
Та, може, ще й патент за гроші купувати!
У мейе шляхтичі не те що батько, дід, —
 Від давна-давнього уславився наш рід.
Вам легше: прості ви…» «Оце до діла! прості! —
Підгайський вигукнув, аж тремтячи зо злості. —
В гербі[84] у вашому, я знаю, є хрести,
А значить, в дереві фамільному[85] найти
Напевно можемо, панове, неофіта![86]»
«Брехня! — загув Бірбаш. — Чи ж треба говорити!
 З татарських графів я походжу, а проте
У нашому гербі — це діло не пусте! —
Хрести над кораблем!»
«Стрийковський[87] з'ясував нам,
Що значить корабель. Бува він знаком славним», —
Міцкевич вихопивсь… Але його слова
Різноголосий крик і лемент покрива:
Усяк силкується права свої довести,
На поміч голосам приходять буйні жести, —
Аж Робак, щоб спинить нестримний шум розмов,
До табакирки вдавсь по допомогу знов.
Знов кожен нюхає і знову кожен чхає,
А ксьондз догадливий поквапно промовляє:
«Хто ж табакирку цю із рук у мене брав
У руки, хто, коли і де від неї чхав?
Ви про Домбровського, я думаю, чували?»
«Домбровський?» — крикнули.
«Так, так. Я генерала
Спізнав Домбровського, коли він німця бив,
Гданськ одбиваючи од лютих, ворогів.
Отож, натомлений, він мав одного разу
Листи якісь писать, чи, може, там накази.
Вже й сон морив його, і никла голова.
До табакирки він понюхав раз чи два
Та й каже: «Слухай-но, панотче-бернардине!
Коли повернешся до рідної країни,
Скажи, що маю я не гаючись прибуть,
І ще, пак, литвинам додати не забудь,
Що ченстоховську лиш я нюхаю табаку».
Усі бесідники, почувши про вояку
Свого великого, мовчали кілька хвиль,
А далі голоси знялися звідусіль:
«Домбровський-генерал? Табака з Ченстохова?»

82

шанобливе звертання до духовної особи: превелебний.

83

«Запанував схизмат» — тобто запанувала некатолицька віра.

84

Герби — символічні ознаки, рисунки фамілії (роду), міста, держави і т. д. Шляхта завжди пишалася своїми гербами, бачивши в них символ традицій і давності роду.

85

Фамільне дерево — схематичний рисунок родоводу (родослов- ної) певної фамілії (родини).

86

Неофіт — людина, що недавно прийняла віру (християнську).

87

Стрийковський — автор «Хроніки польської, литовської та жмудської» (пом. 1582).