Пан Тадеуш

Блідий, стурбований… У шумі стоголосім
Ніхто не спостеріг, як раптом бернардин
Занепокоївся. Тепер швиденько він
Простує в темний ліс, що вільно та широко
Простягся хмарою, куди лиш гляне око.
Хто бору давнього збагнув би глибину,
Що в темряві своїй ховає таїну
Від зору смертного? Чи знані рибакові
Всі чудеса морські, скарбниці всі перлові,
Коли при березі він невід розкида?
Тож пущі на Литві темніші, ніж вода,
І загадковіші, аніж морські глибини.
Мисливець, дивлячись на хитрий слід звіриний
Чи птаство стежачи на взліссі голосне,
Життя дібровного до краю не збагне.
Коли б ти вглиб пішов, в гущавину і в хащі,
Звірі роззявили б на тебе чорні пащі,
Коріння сплетене дорогу б залягло,
І врешті ти б попав у темних змій житло,
В пекучу комашню, в холодні трясовини,
В яри, де чути свист гадючий та вужиний,
Де шершні кубляться, осиний рій гуде,
Де царство звірини і птиць, а не людей.
Коли б же, мужністю та силами багатий,
Всі перепони ти наваживсь подолати,
То небезпеку б там страшнішу ще спіткав:
Безодні кринички, заховані між трав,
Що їх не бачити не то взимі, а й літом
(Є певні здогади, що мешкають чорти там),
Їх рівну поверхню, подібну до свічад,
Ржа поняла, мов кров. Тяжкий, смердючий яд
Іде з них парою й міцні дерева труїть.
Дуби покривлені там скніють і хорують,
А сосни зігнуті — немов відьми страшні,
Що варять чорний труп у чорнім казані.
Ще далі — темряви не зглянуть, не проглянуть.
Чудні видовища зростаюь там і тануть —
То тьмяна пара йде з глибоких драговин.
Нарешті (каже нам литовський селянин)
Поляна радісна в заквітчаній травиці:
Рослин то і звірів незаймана столиця.
 Насіння всіх дерев там певний має схов,
Звідтам вітри його несуть до всіх дібров.
Тварин усяких там і сили лісової
По парі, щонайменш, як то було за Ноя,
Там королює зубр та злоторогий тур,
І спить у сховищі від нападів та бур
Ведмідь, цар над царів. Там росомахи бистрі
Та рисі, що в лісах правують, як міністри.
Кругом — васалами і згорблені вовки,
Що їх страшне виття ми чуєм здалеки,
 І ряснорогий лось, і кабани ікласті.
Ще далі — двораки, підлеглі їхній власті —
Орли та соколи, що з царського стола
Їдять недоїдки. І з цього-то житла
В ліси дітей своїх шле звірина і птиця,
Сама ж у царському наметі веселиться…
Укриті в захисті і в вічній тишині,
Багаті мудрістю і силою міцні,
Владики лісові не чули брязку зброї
І мруть од старості в поважному спокої.
Є тут і цвинтар свій. Складає звір там шерсть,
А птиця — пір'я все, коли надходить смерть.
Коли ведмедеві зітруться гострі зуби,
Коли сивіє крук, провісник горя й згуби,
Як заєць падає з розбігу мимохіть,
Немов підстрелений, як дзьоба розтулить,
Закривленого вкрай, орел не має змоги,[89]
Коли оленеві прудкі не служать ноги,
Як сокіл стратить міць та бистрий, світлий зір, —
На цвинтар поспіша. Найменший навіть звір,
Слабий чи ранений, до цвинтаря доходить.
Тому ото стрілець ніколи не знаходить
Скелетів звірини, блукаючи в гаю,[90]
Усяке чує-бо зарання смерть свою.
Старі розказують: в звіриній тій державі
Панують звичаї і мудрі, й нелукаві:
Цивілізація туди не занесла
Ні права власності, ні заздрості, ні зла,
Двобоїв не чувать і справи військової, —
Ні! Мирно й радісно живуть у супокої,
Як наші праотці жили в раю колись.
Коли б сюди забрів з ланів або з узлісь
Незбройний чоловік, голодний та знебулий, —
Дарма лякатися. Його б і не торкнули,
Дивилась звірина лише б йому услід,
Так, як на шостий день, коли створився світ,
Цікавим поглядом дивились на Адама:
Вже потім він почав сваритись зо звірами.
Та людям не зайти у цей далекий кут:
Боронить Смерть його, охороняє Труд.
Буває іноді, що гончаки завзяті
Зненацька забіжать у ці місця закляті, —
Але, злякавшися ярів і трясовин,
Назад вертаються — і кілька ще хвилин,
Хоч би господар сам і пестив їх, і гладив,
Тремтять: в ушах-бо їм стоїть сичання гадів,
Ведмеже рикання і голоси вовків.
Ці давні сховища у глибині лісів
Стрільці звуть маточник. В звіриній тій столиці,

89

«Дзюби великих хижих птахів з віком дедалі більше закриваються і нарешті верхня частина, закарлючившись, замикає спідню, і птах мусить з голоду вмерти. Цю народну гадку поділяють декотрі орнітологи». — Авт.

90

«Справді нема прикладу, щоб знайдено скелета здохлого звіра». — Авт. Очевидно, обидві примітки головним чином маємо цінувати як авторські, під знак питання поставивши їхню наукову вартість.