[91]
Як бачимо, живуть віддавна таємниці.
Ведмедю, дурнику! Якби ти там сидів,
То Войський би тебе повік не прислідив!
Та чи скортів тебе пахучий мед бджолиний,
А чи вівсяний лан, — покинув ти глибини
Житла безпечного — і лісом почвалав.
Лісничий тут тебе укмітив та й послав
Дозорців, щоб твій слід несхибно пильнувати…
Тепер, пустиннику старий і волохатий,
Вже одгороджено у маточник твій шлях:
Стрільці розсипались одважні по кущах.
Тадеуш, бачивши, що почалися лови,
Став із двостволкою, до зустрічі готовий,
І жде. Усі мовчать. Ні крику, ні розмов,
Лиш далечінь бринить музикою дібров.
Всі тишу слухають, але ніхто не чує,
Чи звіра піднято. За всіх ловців пантрує
Пан Войський: до землі він ухом прилад а,
Немов питаючи… Як слова дожида
Сім’я від лікаря, у вічі заглядає
І вирок батькові чи неньці в них читає, —
За Войським стежать так мисливці запальні.
Норцями плавають в зеленій гущині
Собаки, — та сліду ще й досі не спіткали,
Хоч од початку вже часу пройшло чимало.
Аж от старий стрілець підвівся:
«Є, женуть!» Він чув — охотникам нічого ще не чуть.
Нарешті вдалині собачий зойк почувся.
Мов зачарований, усякий стрепенувся
І дослухається. Вже далеч лісова
Повніє гомоном. Не оленя, не два,
Не лиса вигнали собаки бистроногі, —
Ні! Чути в гавканні і почуття тривоги,
І злості темної тяжкий, голодний звук.
Стрілець, що витягся тугий, неначе лук,
Вже чує й голоси страждання і конання:
Не для одного пса прийшла пора остання.
Стрільцям не втерпіти, не встоять на місцях:
Один по одному зникають у кущах,
Бажаючи зустріть непрошеного гостя.
Даремно Войський їх у розпачі і в злості
Затримує, кричить, що й хлопа, й панича
На місце зажене ударами бича!
Куди там! Лиш гілля гойдається за ними!
Три рази стрілено — і псами голосними
Гаї наповнились. Знов постріли гучні,
Тріумфу чути крик — та Войський гірко: ні,
Не вбито, схиблено!.. Мисливці на узлісся
Ведмедя переймать раптово подалися,
А обережний звір, що хитрувати звик,
Од шуму людського метнувся в інший бік,
Де кинули стрільці призначені їм чати.
Лишились на місцях ведмедя зустрічати
Тадеуш, поруч Граф, облавників із п’ять.
Пан Войський віддалік зостався пильнувать.
Шумлять кущі, тріщать поламані хмизини,
І врешті з гущини з’явився цар звіриний,
Як з тучі сильної страшний і наглий грім.
Собаки з лютістю наскакують за ним,
А він, жахаючи усіх своїм ревінням,
Навколо кидає пеньками та камінням.
Аж от він дерево при корені зламав
І, наче булаву, махаючи, підняв
Над волохатою своєю головою.
З такою зброєю, в шаленім неспокої,
Звір на Тадеуша й на Графа повернув.
Тадеуш — молодий, Граф необачний був,
І з палу стрілили обидва в час єдиний.
Обидва схибили — а він, мов хмара, рине!
У землю ввіткнута, рогатина тяжка
Стояла. В юнаків заграла кров палка,
Той ухопив її, а другий вириває,
Аж лапу вже на них хижацьку підіймає
Ведмідь — і подихом гарячим обвіва.
Здавалось, Графова русява голова
От-от сховається під лапами міцними.
Стрільці відскочили, — а звір ізнов за ними!
Асесор з Реєнтом надбігли із кущів,
І Ключник віддаля, що з жаху побілів,
Та без рушниці ксьондз… Три постріли відразу
В повітрі тихому гукнули, як з наказу.
Мов заєць зляканий, плигнув тоді ведмідь,
Крутнувся, як млинок, — і от уже лежить,
Зваливши Графа з ніг і витягнувши тіло.
Стряпчина й Справник тут умить його насіли.
І Войський взяв тоді ловецький ріг крутий,
На тасьмі припнутий, закручений, як змій,
І притулив до уст двома його руками.
Кров блиснула в очах. З надутими щоками,
Втягнувши живота, він з легенів послав
До рога віддихи — і голосно заграв.
Як поривом вітрів, усе повніє грою,
І ліс відповіда стократною луною.
Мовчать облавники: всіх подив охопив,
Усіх зачарував міцний, прозорий спів.
Артист, ухвалений між пущами віддавна,
На старості згадав своє мистецтво славне.
Він сурмить і гаї сколихує до дна,
Немов спускає псів і лови почина.
У грі — історія музична полювання:
Ось тихий перелив — то гасло до шукання,
вернуться
В описі маточника деякі місця належать перу Ст. Вітвіцького, приятеля Міцкевича.