Пан Тадеуш

Ось дальні відгуки — пси гонять по слідах,
Ось ніби грім гримить — то постріли в кущах.
Спинився й ріг тримав. Здавалось, далі грає.
А то луна йому з лісів одповідає,
Музику дивную довкола розлива,
Що аж заслухались старезні дерева.
Гра знову. Ніби ріг чудні проходить зміни:
То чистий і тонкий, то грубшає і рине,
Як голоси звірів. То довгошиїй вовк
Простягся, і завмер, і вдалині замовк,
То ріг у пащеку ведмедячу розрісся,
То зубри заревли, засурмили по лісі,
Столітні в корені хитаючи дуби
І в небо темний рик піднявши, мов клятьби.
Спинився й ріг тримав. Здавалось, далі грає,
 А то луна йому з лісів одповідає.
Далеких покликів проходить перегук:
До дуба дуб озвавсь, озвавсь до бука бук…
Дме знову. Сто рогів удалині співає:
Ловецькі голоси, собак шалені зграї,
Тривога, гнів і шал, розлючений ведмідь, —
І вгору, аж до хмар, звитяжний крик летить.
Спинився й ріг тримав. Здавалось, далі грає, —
А то луна йому з лісів одповідає.
У кожнім дереві співає ріг луною,
Зливаючись в одно, мов хори, між собою,
Музика ширшає, іде в безмежну даль,
І, затихаючи, ясніє, мов кришталь, —
І стихла на краю небесного порога…
Тут руки опустив старий митець од рога,
І дивний ріг упав, гойдаючися, вниз,
На тасьмі стриманий. А Войський зір підніс
Натхненний, осяйний, вслухаючись, як тоне
Останній дальній звук — останні відгомони.
Враз «віват!» крикнули, і оплески стрільців
У пущі рознеслись, як стоголосий спів.
Поволі стишились. Всі дивляться на звіра;
Він, лапи грізнії розкинувши чотири,
Ще дише, ще живе, та вже нема снаги
Підняти голову. Хоч стомлені з біги,
Собаки рвуть його: за правий бік —
Стряпчина, А Справник — з лівого п’є крові чорну піну.
З наказу Войського киї залізні їм
До рота встромлено. Лиш способом таким
Завзятих можна псів од звіра відірвати…
І знову по гаю бринять гучні вів вівати![92]
«Ну, як рушничка б то? — Асесор закричав. —
Не змилить? Ще б таки! Хіба я не казав?
Рушничка так собі, простісінька пташина,[93]
А тільки цок — і єсть! Ладунок не загине
Даремно! То-то й є! Сангушко-князь мені
Подарував її. Немає кращих, ні!»
Тут Реєнт перебив, увесь облитий потом:
«Спочатку я стояв, але побачив потім,
Що не устояти, хоч Войський: стій та стій! —
Ведмідь у поле йде! — у голові моїй
Майнула блискавка. Мерщій я на поляну —
А бистрий маю зір! Нехай-но тільки гляну, —
Уже й по звірові. Як бачите — лежить…
Рушниці другої, хоч світ увесь сходіть,
Такої не знайти. Погляньте, що за цівка!
Сагалас в Лондоні, село Балабанівка —
Тут по-англійському написано. (Поляк
Рушницю ту робив, та мав англійський знак)».
«До біса з Лондоном! То панові здалося,
Що він ведмедя вбив? — куйовдячи волосся,
Асесор визвіривсь. — Ну й вигадка чудна!»
«Мосьпане, тут не с^д і справа тут ясна, —
Промовив Реєнт, — є і свідків нам чимало,
Все бачили вони і правду розпізнали!»
Засперечалися мисливці. Всяк забув,
Що й третій ще стрілець на ту хвилину був —
Гервазій. Надійшов він непомітно ззаду,
Його й не бачили. «Отут чинити зваду, —
Пан Войський вимовив, — принаймні є за що!
Панове, це ведмідь, не заєць — казна-що!
Тут спору не кінчить розмовою одною
Та міркуваннями. У чесному двобої
Його розв'яжете. Даю свій дозвіл вам…
Ото, пригадую, уже давненько, там,
Де в тихих берегах ясна тече Вілейка,
Жило два шляхтичі: Довейко і Домейко.
Обидва стрілили по ведмедиці раз,
А хто убив — не знать (так, як оце у вас).
Мав кожний запальну, нестриману натуру, —
Стрілитися — та й квит! Через ведмежу шкуру,
По-стародавньому! Хоч пан, а хоч пропав!
Про поєдинок той довгенько пам'ятав
Народ — і пісеньок про нього склав багато.
Я секундантом був, то й можу розказати
Усе в подробицях…» Але не докінчив
Старий розповідать: завзятців помирив
Гервазій. Писок він розкраявши звіриний
І кулю витягши, приміряв до пташини
І до англійської сагаласівки…
«Ні,- Сказав нарешті він, — ось докази ясні, —
І кулю показав поважно на долоні —
Ведмедя встрілено з горешківської броні,
Та тільки, далебі, я з неї не стріляв».

92

Віват (лат. уіуаі) — хай живе! Слава!

93

«Пташини — це рушниці малого калібру для дрібної кулі. Добрі стрільці влучають із них птаха на льоту» — Авт.