Пан Тадеуш

До крові людської я зовсім не завзятий,
Отож коли казав на поєдинок стати
Вам із Асесором, — то іншу гадку мав.
Я був би штуку вам цікаву показав,
Одну комедію, що вигадав ще здавна
І що була колись на всю країну славна…
Ну, ви ще молоді, куди вам пам'ятать!
Усе Домейковое нещастя — сміх казать —
Було в дрібниці тій, що прізвище Довейко
Сусідній шляхтич мав. Ото було «Домейка», —
Прибічники його на сеймику шепнуть, —
«Домейка вибирать!» — а там не розберуть,
«Довейка!» — закричать, і пропаде все діло.
Раз якось шляхтичі на бенкеті сиділи,
На учті голосній (о, за моїх часів
Уміли бавитись!). Ото проголосив
Довейку много літ маршалок, пан Рупейко,
А  дехто не дочув і загукав: «Домейко!
Домейко хай живе!» Тоді-то вже й пішло:
Всі тягнуть хто куди, а дехто, як на зло,
Щось мимрить за столом, що й розібрати годі.
А то ще свідком був я і такій пригоді:
П’яного шляхтича Домейко полатав
Своєю шаблею. Той рани дві дістав,
У Вільні вигоїв та й повертав додому.
Пізненько ввечері прийшовши до порому,
Він прізвище в свого сусіда поспитав.
«Довейко», — відповідь… «А, я тебе й шукав!», —
І вуса шаблею одтяв йому з розмаху,
Що той оторопів із подиву та жаху,
Хоча з натури був ніяк не з боязких.
Усі сміялися-Довейкові не сміх!..
Нарешті — треба ж бо такій біді лучиться —
Обидва стрілили вони до ведмедиці
Одної, от як ви. І хоч вона лягла
Немов підкошена, — та вже в собі несла
Десяток, може, куль, втікаючи з облави…
Хто влучив? Хто убив? Не розбере й лукавий.
Бо ще й однакові рушниці, як на те!
«Не жить одному з нас, — Домейко до гостей
Гукнув у запалі,- це вже чортяче діло!
Ні! Як не чувано, щоб на землі світило
Два сонця — так і нам не можна жити вдвох.
Стрілятись! Битися! Хай нас розсудить бог!»
Шаблями блиснули та й почали, мій світе!
Любили ми обох, взялися їх мирити —
Куди! Не підступай! Покинули шаблі,
Пістолі вийняли і, ніби оси злі,
«Стрілятися! — кричать. — Через ведмежу шкуру!
Гречехо! Секундуй!» Я, знавши їх натуру,
На теє згоджуюсь. «Як так, — кажу, — то й так,
А тільки зважмо ми це діло. Знає всяк,
Що ляже з вас один на вічний одпочинок,
Та тільки ж рицарський хай буде поєдинок,
Не бійка різників! Я знаю, ви митці,
То дайте ж довести до ладу справи ці,
Бо що то за двобій — на груди лізуть груди…
Ще ближче сходитись? Ні, вже цього не буде!
Ведмежу шкуру вам я завтра розстелю —
От і стріляйтеся тоді, як я звелю:
Один біля хвоста, а біля пащі другий,
Щоб не було стида і марної наруги».
Так от міркуючи, я ворогів спинив
І для дуелі час і місце призначив.
«Ну, добре!» — розійшлись, іще од гніву білі,
Щоб завтра стрінутись… А вже мені Вергілій…»[96]
І мова Войського урвалася: з-під ніг
Тут заєць по стерні, плигаючи, побіг…
От Сокіл навздогін і Куций, пес завзятий
(На лови і хортів було зумисне взято,
Бо знали, що в полях багато є зайців…
Собаки вільно йшли при конях, без смиків).
Асесор з Реєнтом хотіли вслід, за ними,
Та Войський: «Стать! Пильнуй! Побачимо усі ми,
Як на долоні! Стій! Не руш ні на ступінь!»
А заєць птицею летить у далечінь,
Через заквітчані плигаючи обніжки, —
І уші наставля, неначе сарна ріжки.
Біжить, наляканий, аж курява курить!
За курявою пси. Здавалось мимохіть,
Що то змія повзе: пил — ніби шия синя,
Собаки — ніби хвіст, розтятий в половині.
От Реєнт зблід нараз, Асесор побілів:
Змія все довшає! Все далі од хвостів
 Сіріє голова — і щезла в темнім гаї…
Собаки бігають, а ні один не знає,
Де здобич ділася і як її найти.
Нарешті йдуть назад, підкурчивши хвости,
І навіть од стида очей не підіймають.
Мисливці в розпачі круг себе поглядають,
Не знають, що казать. Нарешті, почали
Собак виправдувать: вони, мовляв, ішли
На волі, без смиків — хіба це полювання?
Та й зайця клятого не бачено зарання,
А на ріллі, грудки, що хоч взувай собак!
І те не так було, і те було не так…
На жаль, не слухано тих міркувань просторих:
Після гонитви ще не зліг на полі порох,
Як регіт покотивсь, розмови голосні, —
А Войський далі знов: «Ото, кажу мені… —
Він навіть зайцеві услід не подивився. —
Та пак, на чому ж я, панове, зупинився?
Ага! Умовились на ранок ми зійтись
На поєдинок. Я, згадавши, як колись
Заклала Карфаген вигадлива Дідона[97]
(Про це розказано, як знаєте, в Марона),
Сам штуку вигадав, не спавши аж до дня…
Домейко вдосвіта, злізаючи з коня,
Щоб ворога свого з пістоля повітати,
Спинився: довгий міст, узенький та кудлатий.
На річці з берега до берега лежав.
 Ведмежу шкуру я на смужечки розтяв
Та й розстелив її. Того на хвіст поставив,
Того при голові. «Ну, що? Я ж не лукавив?
Зробив по-чесному? Стріляйте цілий вік
Або мирітеся…» Великий сміх і крик
Постав на тих словах і розітнувсь навколо,
Аж гості падали від реготу додолу.
Тут ксьондз до ворогів поважно підійшов, —
Святе письмо читать, казать їм про любов… —
Вони всміхнулися і врешті помирились.
«Небавом вороги колишні й поріднились:
Сестру Домейкову Довейко під вінець
За тижнів два повів. Отак прийшов кінець
І довгій їх злобі, і ненастанним сваркам.
На місці ж тих пригод, над гарним переярком,
Корчомку спілкою заклали дві сім’ї, —
Ще й так і названо Ведмедиком її».