Між люди виплила, цікава до людей,Спочатку поглядом несміливих очейСтихенька блискала, а там розвеселилась,Пішли вже й спогади, розмова покотиласьПро зустріч там якусь недавно в огірках,Про несподівану появу в лопухах…В розмові тій була для юнака поживаЖадана, хоч гірка. Так, хитра та злостива,Гадюка із квіток трутизну п’є жалом,Щоб потім, на шляху згорнувшися клубком,Необережного смертельно укусити.Тадеуш, радий сміх ковтаючи несито,У серці повертав його на плач гіркий.Сумний то був бенкет, отруйний був напій!Буває завжди так: коли один гнівитьсяВ компанії — то всі смутніють раптом лицяІ гнів у всі серця крадеться, як чума.Були веселощі — веселощів нема!Мовчить, насупився вельможний Підкоморій,Ховаючи в душі своє отецьке горе:Дві доньки, панночки хороші й посажні,Сидять покинуті, самотні та сумні,А кавалери їм ні усміху, ні слова!Пан Войський, бачивши, що завмира розмова,Казав: «Вечеряють не люди, а вовки!..»Він до мовчання мав надзвичай слух тонкий,Бо над усе любив веселі теревеніІ за словами сам не лазив до кишені.Не диво: все життя прожив він у гурті —На ловах, сеймиках, у вічній суєті —І люльки не любив, що німці принесли нам,Казав, що дим пускать, за звичаєм чужинним,То стид полякові,- а краще розмовлятьПри добрім келисі. Тому й казок казатьВелів собі вночі чи молитви читати.Як навіть і скрадав мушиний рід крилатийЗ хлопушкою в руках, з нахмуреним чолом, —Любив, щоб балачки точилися кругом…Як мельник, що дріма під шум свого каміння,Враз прокидається од сну і отупіння,Коли попсований раптово стане млин, —Отак від тишини зо сну будився він.Немов питаючись, круг себе подививсяІ Підкоморію та Судії вклонився:То мало значити, що хоче слово взять.Йому дозволено — і став він докорять:«Панове молоді! Хіба ж ми капуцини,[98]Що мовчимо весь час без жодної причини?Той шляхтич, що сидить при чарці, як німий,Стрільця нагадує, що ржавить свій набій,Все береже його й не знає сам навіщо.Було колись діди, в ті роки молоді ще,По ловах думали не тільки про їду.Ні: хто на серці мав чи радість, чи біду,Чи спомини які, а чи які питання, —Усе виповідав, і знову полюванняРозпочиналося веселе за столом.Той постріл згадував, а той хвалився псом,Знов інший допікав їдким, та дружнім словом…Ох, знаю! Каптуром усі ви РобаковимОтак засмучені! Вам сором ваших хиб!Та все це виказать словами ви могли б,А не німуючи. Послухайте ж мене ви:Стріляти, хибити судилося стрільцеві!Хто схибив — виправить! Я сам од літ малихБлукаю по лісах, і все-таки б не мігСказати, що стріляв я завше без догани.Та навіть — знаєте ж про славного Рейтана? —І той, траплялося, у звіра не влучав!Чимало я таких пригадую облав,Що помилялися досвідчені мисливі.Сьогодні відступить без сорому могли виОд звіра: ви ж його зустріли, як і слід,З рушниць. А казано за славних давніх літ,Що хто ведмедя стрів з належним супокоємІ, не вагаючись, почастував набоєм,Той може відійти, як звір іще живийАбо й не ранений. Рогатиною бій —То не обов’язок, то бій для оборони.Хто хоче — виступа, але старі закониМисливські кажуть нам: на це вже — власна хіть!Отак-то, паничі. Голівок не хилітьІ не журітеся. Тадеуше коханийІ Графе дорогий! Хай у пригоді станеСтарого Войського колись порада вам:Я пересвідчився давно у тому сам,Як зле удвох стрілять до дичини одної…»«До дівчини», — шепнув Асесор, і юрбоюПерекотився сміх… «До дівчини, — кричать, —До дівчини удвох не важтеся стрілять!»Ті знов: «До дичини!» — а другі: «До панянки!» Асесор зашипів: «Зрадливої коханки», —За Телімениним слідкуючи лицем —І поглядом її поранив, як ножем.Пан Войський не хотів нікому дорікати,Та й не дочув того, що в глибині кімнатиСміються й «шепнуться. Він рад, що звеселив,І знову повернув обличчя до стрільців,Вином наповнивши свій келих аж до вінець.«А де ж то дівся наш недавній доброчинець,Ксьондз Робак? Я б йому пригоду розповів