Выбрать главу
Між люди виплила, цікава до людей, Спочатку поглядом несміливих очей Стихенька блискала, а там розвеселилась, Пішли вже й спогади, розмова покотилась Про зустріч там якусь недавно в огірках, Про несподівану появу в лопухах… В розмові тій була для юнака пожива Жадана, хоч гірка. Так, хитра та злостива, Гадюка із квіток трутизну п’є жалом, Щоб потім, на шляху згорнувшися клубком, Необережного смертельно укусити. Тадеуш, радий сміх ковтаючи несито, У серці повертав його на плач гіркий. Сумний то був бенкет, отруйний був напій! Буває завжди так: коли один гнівиться В компанії — то всі смутніють раптом лиця І гнів у всі серця крадеться, як чума. Були веселощі — веселощів нема! Мовчить, насупився вельможний Підкоморій, Ховаючи в душі своє отецьке горе: Дві доньки, панночки хороші й посажні, Сидять покинуті, самотні та сумні, А кавалери їм ні усміху, ні слова! Пан Войський, бачивши, що завмира розмова, Казав: «Вечеряють не люди, а вовки!..» Він до мовчання мав надзвичай слух тонкий, Бо над усе любив веселі теревені І за словами сам не лазив до кишені. Не диво: все життя прожив він у гурті — На ловах, сеймиках, у вічній суєті — І люльки не любив, що німці принесли нам, Казав, що дим пускать, за звичаєм чужинним, То стид полякові,- а краще розмовлять При добрім келисі. Тому й казок казать Велів собі вночі чи молитви читати. Як навіть і скрадав мушиний рід крилатий З хлопушкою в руках, з нахмуреним чолом, — Любив, щоб балачки точилися кругом… Як мельник, що дріма під шум свого каміння, Враз прокидається од сну і отупіння, Коли попсований раптово стане млин, — Отак від тишини зо сну будився він. Немов питаючись, круг себе подивився І Підкоморію та Судії вклонився: То мало значити, що хоче слово взять. Йому дозволено — і став він докорять: «Панове молоді! Хіба ж ми капуцини,[98] Що мовчимо весь час без жодної причини? Той шляхтич, що сидить при чарці, як німий, Стрільця нагадує, що ржавить свій набій, Все береже його й не знає сам навіщо. Було колись діди, в ті роки молоді ще, По ловах думали не тільки про їду. Ні: хто на серці мав чи радість, чи біду, Чи спомини які, а чи які питання, — Усе виповідав, і знову полювання Розпочиналося веселе за столом. Той постріл згадував, а той хвалився псом, Знов інший допікав їдким, та дружнім словом… Ох, знаю! Каптуром усі ви Робаковим Отак засмучені! Вам сором ваших хиб! Та все це виказать словами ви могли б, А не німуючи. Послухайте ж мене ви: Стріляти, хибити судилося стрільцеві! Хто схибив — виправить! Я сам од літ малих Блукаю по лісах, і все-таки б не міг Сказати, що стріляв я завше без догани. Та навіть — знаєте ж про славного Рейтана? — І той, траплялося, у звіра не влучав! Чимало я таких пригадую облав, Що помилялися досвідчені мисливі. Сьогодні відступить без сорому могли ви Од звіра: ви ж його зустріли, як і слід, З рушниць. А казано за славних давніх літ, Що хто ведмедя стрів з належним супокоєм І, не вагаючись, почастував набоєм, Той може відійти, як звір іще живий Або й не ранений. Рогатиною бій — То не обов’язок, то бій для оборони. Хто хоче — виступа, але старі закони Мисливські кажуть нам: на це вже — власна хіть! Отак-то, паничі. Голівок не хиліть І не журітеся. Тадеуше коханий І Графе дорогий! Хай у пригоді стане Старого Войського колись порада вам: Я пересвідчився давно у тому сам, Як зле удвох стрілять до дичини одної…» «До дівчини», — шепнув Асесор, і юрбою Перекотився сміх… «До дівчини, — кричать, — До дівчини удвох не важтеся стрілять!» Ті знов: «До дичини!» — а другі: «До панянки!»  Асесор зашипів: «Зрадливої коханки», — За Телімениним слідкуючи лицем — І поглядом її поранив, як ножем. Пан Войський не хотів нікому дорікати, Та й не дочув того, що в глибині кімнати Сміються й «шепнуться. Він рад, що звеселив, І знову повернув обличчя до стрільців, Вином наповнивши свій келих аж до вінець. «А де ж то дівся наш недавній доброчинець, Ксьондз Робак? Я б йому пригоду розповів
вернуться

98

Капуцини — католицький чернечий орден.