Пан Тадеуш

Із власних спогадів. Тут Ключник говорив,
Що лиш один стрілець не гірший був, як Робак.
Я знав і другого. Коли б не він — надгробок
Укрив би двох панів, стрільців двох запальних.
До Налібоччини, до тих лісів густих,
Де й досі кабани блукають табунами,
Колись із Рейтаном та з іншими панами
Денасов-князь[99] прибув, землі чужої гість.
І що ж ви думали? Чи заздрощі, чи злість
На того шляхтича одважного лилися,
Що вдалим вистрілом, в густім і темнім лісі,
Завзятих двох стрільців од смерті врятував?
Ні, кожен за його здоров'я випивав,
За вчинок сміливий хвалив його усякий,
Ще й шкуру кабана дали на знак подяки.
Як теє сталося, в порядкові якім,
Я, свідок тих подій, докладно доповім,
Бо на сьогоднішню скидалася пригода.
Денасов з Рейтаном — тепер шукати шкода
Таких мисливців нам! — у Налібоцький ліс…»
Та Войського Суддя за руку раптом стис
І, наливаючи вина йому до чаші,
Промовив: «Хай живе братерство давнє наше,
І Робак хай живе! Дамо належну честь
Його ми вчинкові: у нас для цього єсть
Ведмідь: він і піде на кухню костьолову.
Та шкура — як собі міркуєте, панове? —
Належить не йому. Нехай хоч так оддасть,
Хоч коштом дорогим її мені продасть,
А мусить одректись. Кому ж її віддати,
Хай Підкоморій-пан нам зволить наказати».
Тут почали стрільці потиху гомоніть:
На того першого із лісу йшов ведмідь,
Той перший вистрілив, той псів на слід накликав…
Було б дійшло уже до сварок і до криків;
Асесор з Реєнтом свою хвалили бронь
І, гнівно із-під брів метаючи вогонь,
Кричали: «Вірний друг у мене сангушівка!»
«Не знає пбхибок моя сагаласівка!»
Та Підкоморію судити час настав.
Він довго навкруги уважно поглядав
І мовив: «Божому слузі вже воздали ми.
А решта — вчинками одважними своїми
Вся заслуговує і шани, й похвали.
Та зважмо: два стрільці однаково були
В бою смертельному. їм шкуру і віддати!
Пане Тадеуше! Ви мусите признати,
Що вища каже честь зректися вам її,
Бо ви ще молодий, ви кревний Судії.
Хай шкура Графові лишиться пам’ятковим.
Тож, Графе, кажемо до вас останнім словом:
Візьміть її собі. Стрілецький покій вам
Оздобить цей трофей на втіху всім стрільцям».
Так Графа думав він потішить, звеселити, —
А Граф насупився. Цей покій знаменитий,
Де роги бленів, як лаврові гілки,
Звисали з темних стін, немов докір тяжкий,
У серці Графовім ображено озвався.
Півкозиць, славний герб — для кого він дістався?
Кому за спадщину лишився замок цей?
Він, Граф, що мав би тут скликать своїх гостей,
Гостює сам тепер — у ворогів одвічних!
До тих гірких думок і закидів трагічних
Лукаві ревнощі отрути додали.
В гостині у Сопліц! Там, де діди жили!
У замку власному! Горешківський нащадок,
Нещасний, зраджений!
Таких-от повен гадок
Він, усміхнувшися, поволі одказав:
«Дарма б у свій домок я цей дарунок брав:
Занадто пишний він для вбогої кімнати.
Нехай же тут висить. Волію почекати,
Аж поки пан Суддя мені його віддасть
Із Замком». Бачивши, яка лиха напасть
Тут може статися через невдале слово,
До табакирки вдавсь пан Підкоморій знову.
«Хвалю, сусіде мій, що не забули справ
Ви навіть при столі. Давно-бо помічав
Я брак поважності у нас між паничами.
А як зайшло про суд, то я для того саме
Прибув, щоб довести це діло до кінця
І остаточного добитись рішенця.
Я сподіваюся все мирно закінчити:
Землі належний шмат, сусіде мій, візьміте,
Як компенсацію. Я дещо зміркував
І способом таким усе б це розв'язав…»
Докладні він почав тут розгортати плани,
Та стався випадок у хвилю цю нежданий.
Неначе в літній день пшеничні колоски
Од вітру хиляться, налиті і тяжкі,
Так голови усі зненацька одвернулись
Од Підкоморія. Чиясь хода почулась
В кутку, де Стольників старий портрет чорнів.
У дверцята вузькі посеред двох стовпів
Химерний чоловік ввійшов, не поклонившись.
Всі, зацікавлено на нього подивившись,
Пізнали Ключника. Півкозиць на плечі
Світився вишитий. В руках були ключі.
Зневаги гордої до товариства повен,
До старовинного годинника пройшов він
І взявсь накручувать. Годинник був дивак,

99

«Властиво, князь де Нассав-Зіген, відомий свого часу войовник і авантурник. Був адміралом російським і побив турків на Лемансько- му озері, а пізніше його самого побили шведи. Якийсь час пробував у Польщі, де одержав право громадянства. Поєдинок князя де Нассав із тигром вславлювано по всіх тогочасних європейських часописах». — Авт.

Нассав-Зіген був адміралом на службі у російського уряду в 1787–1790 рр.