Пан Тадеуш

Що до сучасності давно утратив смак,
Мав примхи, як старий, — і з сонцем у незгоді
Не раз показував південний час при сході.
Гервазій звичаю ламати не хотів
І машинерію щовечора крутив,
Хоча й попсовану. Отож, як Підкоморій
Узявся рахувать поля, гаї, обори
Та розгортати план, як згоди досягти
І до найлегшого як виходу дійти, —
Гервазій заскрипів ключем своїм іржавим.
Промовець зупинив докладної розправи
Поважну течію — і з усміхом сказав:
 «Що, брате, коли б труд свій пильний ти відклав
Надалі?» Та старий, не важачи та теє,
Не хтів покинути повинності своєї
, знай, вовтузився, як у коморі щур,
Аж на годиннику цяцькований снігур
(Роботи славної, немає що й казати,
На жаль, зіпсований), — надумав рахувати
Години: завищав, зазойкав, захрипів.
Промовець на такий непослух закипів
І крикнув: «Ключнику чи пущику![100] Ти хочеш
Утратити свій дзьоб, що нам на зло сокочеш?»
Гервазій обернувсь: «Оце пак новина!
Пан любить жартувать, але нехай же зна,
Що горобець малий, за пущика дрібніший,
У власному гнізді від пущика сміліший,
Которий у чуже без дозволу влетів.
Не пущик — Ключник я. А хто в чужім піддашшю
Сваволить, — пущик той! Нехай господу нашу
Покине і в свою летить собі здоров».
«За двері, дурню! Геть! Іди, звідкіль прийшов!» —
 Гукнув розпалено і гнівно Підкоморій.
«От, пане Графе, як! Чи бачите це горе
В дому горешківськім? — Гервазій заволав, —
В своєму обійсті не маємо вже прав
Ми жить по-своєму! Не досить, що
Сопліци Трактуються отут, сваволять, як п'яниці, —
Ще й давнього слугу узято вже на сміх!
Гервазія женуть! Чи пан стерпіти б міг,
Не давши відсічі тяжкій такій образі?»
Урочим голосом заговорив Протазій:
«Утиштесь! Слово тут судовий трибунал
Повинен виректи. Як давній генерал
Суд а граничного, як Возний трибунальський,
Протазій Бальтазар, на прізвище Брехальський,
Я річ беру собі, щоб справі дать ладу.
Я сам обдукцію та візію[101] складу,
Понеже діло йде на гвалт і на сваволю.
Тут свідків маємо поважних ми доволі,
Що панові Судді належить замок цей,
Що він вітає тут не в першину гостей
І їх вечерею у замку цім частує».
«Брехачу! Язика тобі прикорочу я», —
Гервазій вигукнув — і в’язкою ключів
Жбурнув на Возного. Той голову схилив
І так од наглої урятувався смерті.
«Гей, хлопці! Ключнику, побачиш же тепер ти,
Як нас тривожити! У диби дурня взять!»
Та Граф, ще стриманий, хоч очі аж горять,
Спинив челядників, що брались до старого.
«Зась! — крикнув. — Хто слугу покривдити мойого
Насміє? Я тут пан, і скарги всі — мені».
У Підкоморія аж іскри вогняні
З очей посипались: «Без вашої помоги
Зуміємо скарать зухвальця навісного!
Ви ж, пане Графе, ви, не важачи на суд,
Насміли взяти власть і перше слово тут,
І давній наш закон пустити на поталу
Перед урядником найвищим трибуналу!»
«До біса, — Граф йому. — Морочте цим дурних,
А з мене буде вже судів отих нудних,
Що з них користі є, як молока від цапа.
Даремно тягнеться Судді хижацька лапа
В чужі маєтності! Даремно й я сидів
Серед оцих п'яниць, бешкетних гультяїв!
Я дам вам відповідь оружною рукою,
Коли захочете. Гервазію! За мною!»
Для Підкоморія ця відповідь була
Як грім з ясних небес. Схилившись до стола,
Він саме наливав до келиха напою,
Аж раптом, діткнутий образою страшною,
Венецьке скло тонке в руці могутній стис.
Струмки венгерського, як злото, полились
І бризнули йому на скроні та на чбло.
У мертвій тишині, що розляглась навколо,
Він, наче те вино його сп’янило враз,
Промовив, тремтячи від гніву та образ:
«А, блазню ти один! Панятко, графенятко!
Ось до ушей твоїх я прикладу печатку
Своєю шаблею, щоб шануваться вмів!
Ти, делікатнику! За двері, до сто псів!
До корда![102] Розчешу дурну твою куделю!
Гей, Томаше, подай скоріше карабелю![103]»
Тут гості скочили, а Судія на те:
«Хай почекає пан! Тут діло не пусте,
Та тільки першим я до бою маю стати
І в герці чесному нахабу покарати.
Немов ведмедика, пущу його в танець!
Меча, Протазію! Я покладу кінець

100

Пущик — пугачик, нічна птиця.

101

Обдукція (латин.) — занесення судової справи до протоколу. Візія (латин.) — судові оглядини вчиненої кому-небудь шкоди.

102

Корд — шабля, меч.

103

Карабеля — крива шабля.