Пан Тадеуш

Як потопельники на березі, вночі,
В танок пішли щури німі і таємничі,
їм місяць заглядав, як смерть бліда, у вічі,
А корки із пляшок стріляли у пітьмі,
Для духів та щурів покинуті людьми.
На другім поверсі, в дзеркальній тій кімнаті,
Де дзеркала б дарма ми почали шукати,
На ганку темному похмурий Граф стояв,
Сурдут свій на однім рамені він розп'яв,
Драпуючися ним, немов плащем широким.
Гервазій походжав повільним, твердим кроком
І бурмотів під ніс: «Так, замок буде наш!»
А Граф собі: «Пістоль, а хочуть, то й палаш,
Мені однаково!» — «Та й села наші будуть», —
Знов Ключник. — «Знатимуть, довіку не забудуть!
Усіх я викличу, все племено Сопліц!»
«Мопанку, що процес! Доволі тих дурниць!
Що наше — дайте нам, і справа вся кінчиться.
Майно горешківське у часі Тарговиці[105]
Сопліцам віддано — горешківське майно!
А нам наїхати пора уже давно
І одібрати те, що в нас заграбували.
Від давніх знаю літ я прикладів чимало,
Що хто побив — той пан, хто виграв — той і взяв.
Тут шаблею шукать, а не судами прав
Належить. Ножиком завдам їм веремії!
Коли ж покличемо до того ще Матвія,
І Різочка[106] його в повітрі засвистить, —
Хай начуваються! В капусту покришить
Давно уже пора Сопліц весь рід лукавий».
Граф голову підвів і крикнув:
«Браво, браво! Чудесно, далебі!
Сармато-готський план Приймаю!
Вразимо, здивуємо краян,
Здвигнемо всю Литву, наш звичай стародавній
Відновимо, — і тим навіки будем славні!
Бо скільки тут живу — ні герців, ні боїв,
Хіба що за межу десяток мужиків
Поб’ється… Тут же кров, тут битви, тут цожари
І вчинків рицарських непереможні чари.
Подорожуючи в Сіцілії, зазнав
І я таких пригод. У князя гостював
Я у тамтешнього. Розбійники затяті
Засіли — і в полон його вхопили зятя,
Ще й ждали викупу, зухвальці навісні.
Ми тільки крикнули — вся челядь на коні,
Васали навкруги… Як вихор, ми влетіли,
Взяли розбійників, а бранця увільнили.
Так, братику! Я сам убив двох волоцюг!
Який же був тріумф, який зустрічний рух,
Яка процесія вітала, як ішли ми
В порядку рицарськім, з трофеями живими!
Як доня князева, щасливіша за всіх,
Ридала з радості на грудях на моїх!
Відтак в Палермо був усякому я знаний,
На мене пальцями усі сіціліани
Показували. Я улюбленцем у дам
Зробився. Видано було і книжку там
Про мене: «Юний Граф, чи
Дивні таємниці Бірбанте-Рокка».
Ах, чи ж є у нас темниці?»
«Пивниці, та усе в них випили Сопліци».
«Жокеям зброю дать. І кожен хай васал
На гасло бойове до нас летить учвал!»
«З лакеями іти в наїзди не годиться,
Вусаль же не один прилине, ніби птиця,
З застянку рідного: там шляхтичі живуть.
Колись їх прадіди свою Литву та Жмудь,
Корону сміливо, затято боронили.
Всі для Горешків дать свої останні сили
Готові — і Сопліц не люблять, аж тремтять.
В Добжині, в Тітичах я можу їх зібрать
Узавтра сотень три. Тепер ідіть на спочив,
Я ж пильнуватиму, щоб часом не наскочив
На замок хто лихий. Отак, мопанку, так!
Узавтра провчимо зухвалих розбишак!»
Граф глянув — у Судді світився дім огнями.
«Ілюмінуйтеся! — він крикнув. — Завтра з вами
Ми поміняємось, огні засяють тут,
А тьма окриє вас. Це буде справжній суд!»
І вийшов, свій сурдут згорнувши на раменах.
Гервазій мовчки сів. У променях зелених
Та синіх місячних, у тишині німій
Снував він довго план. Нарешті, сон міцний
Почав замислене йому хилити чбло.
Хотів молитися — але чудні навколо
Постали привиди: колишні то пани,
Готові до пригод, бенкетів і війни,
Мушкети підняли, мечами задзвонили,
І Стольник серед них, похмурий та похилий,
На смерть поранений… Під шепіт молитов
Ті давні постаті з імли встають ізнов…
Наїзд готується — і Римша став на чолі!
Гервазій на коні по бойовому полі
Летить, а кунтуша по вітру розпустив…
Приїхав — і Сопліц у клуні підпалив.
Огонь і вигуки, червоні головешки…
І так заснув слуга останнього з Горешків.