Пан Тадеуш

дав наказ, Щоб тут усе було напоготові в нас
До збройних виступів і збройної помоги.
Нехай Наполеон, що знов до перемоги
Ітиме впевнено по бойових полях,
Побачить, що меча ми вміємо в руках
Тримати, що Литва — сестра Короні рідна…
Тим часом, братику, історія негідна
Із Графом — хай мине, повернеться на мир.
Граф, може, і дивак, фантаст, але повір,
Що в революціях і диваки потрібні.
(Я міг би розказать про випадки подібні).
Ба навіть дурень тут у знадобі бува,
Аби була над ним розумна голова.
Граф — роду славного і польське серце має,
До того весь повіт, як знаєш, поважає
Його. За ним підуть, аби-но рушив він,
Бо здасться кожному, що вже ж не без причин
Такий великий пан повстанський клич підносить.
До нього зараз я!..» «Нехай лиш перепросить,
Що сивину зганьбив і стан почесний мій,
А там уже кінець найдемо справі цій
В суді арбітрів… Ну, щасливої ж дороги!»
Ксьондз Робак дав уклін, ступивши від порога,
На таратайку сів і коні вчвал жене,
Що часом крізь туман лише каптур майне,
Мов яструб із-за хмар… Тим часом обережний
Протазій, знаючи всі хитрощі належні,
До двору графського не підійшов — підліз.
Як стріляний не раз, на все удатний лис,
Почувши смажене, то побіжить, то сяде,
Нюшкує, чи нема де підступу та зради,
Чи не отруєно принадного шматка —
І пишним віялом широко розпуска
Хвоста, щоб вітер ним на себе навернути, —
Так Возний, боячись, що Граф зустріне люто
Його посланництво, кийка в руці крутив,
Неначе одігнать бажаючи корів,
Що вийшли з череди і забрели у шкоду.
Так маневруючи, нараз додав він ходу,
Немовби деркача в траві зловити мав, —
Аж перескочив тин і між коноплі впав.
Це зілля запашне, що сіють біля дому,
Ховало вже не раз утікача-сірому:
То заєць, що його вже мали наздогнать
Собаки, сяде тут нещастя переждать,
Бо знає з досвіду, що запах конопляний
Зупинить гончаків; то, лютим страхом гнаний,
Сховається дворак од хижих канчуків
І доти там лежить, аж доки панський гнів
Ущухне; рекрути — і ті всякчас ховались
Поміж коноплями, коли за ними гнались
У лісі, в запустах, у пущах вікових.
Не дивно, як під час наїздів бойових,
Що їх мій рідний край зазнав колись чимало,
За стратегічний пункт коноплі слугували.
Звичайно сіють їх до самої стіни,
А з боку тильного яріє хміль рясний,
Що наглим підступам шляхи перетинає
І хитрі засідки в гущавині ховає.
Протазій, хоч і був одважний чоловік,
Одначе потерпав. Згадав він давній вік,
Почувши конопель тяжкий, знайомий запах.
В яких траплялося йому бувати лапах
І від позовників чого він не терпів!
Раз шляхтич Дзиндолет пістоля притулив
До лоба — та й велів собакою брехати:
В коноплях мусив він життя своє ховати.
Раз Володкович-пан,[112] одержавши папір,
У гніві назбирав лакейства повен двір
І Возному казав, аж трусячись од люті
Та шаблю вийнявши, — папера проковтнути.
Протазій, хитрощів научений давно,
Жувати ніби взяв… Тим часом у вікно
Поглянув потайки — і в захист конопляний
Метнувся, силою нечуваною гнаний.
Тепер ті звичаї травою поросли,
Але в Протазія ще в пам’яті жили,
І він, не знаючи, що нині вже панове
Стрічати шаблею не важаться позови,
Зігнувся, знітився, в коноплях рачкував.
(Його з позовами давно не посилав Ніхто).
Як той норець, що під водою плине,
У зіллі він повзе і стиха коноплини
Розсовує. Та ні, людей ніде нема.
Він голову сміліш угору підійма,
Підвівся, устає, у вікна зазирає —
Ніде ані душі! Нарешті добуває
Папера з пазухи і голосно чита.
Зненацька чоловік з’явився з-за плота,
І Возний затремтів, як у грозу билина.
Кого ж побачив він? На диво — бернардина,
Що здивувався теж: ото, мовляв, зійшлись!
Напевно, з челяддю Граф вирушив кудись;
Ще й поспішаючи, бо скрізь лежали долі
Ладунки, рушниці, і клейтухи, й пістолі.
На лови виїхав? Та нащо ж ці шаблі,
Старі, заржавлені, лежали на землі,
Рапіри зламані і палаші щербаті?
Для чого їм було усе це витягати
З горища? З ким війну почати Граф хотів?
Нащо свій арсенал дощенту перерив?
Дві старі бабусі за паркан
Із саду глянули — і кажуть, що їх пан,

112

«По багатьох бешкетах схоплений у Мінську і за декретом трибуналу розстріляний». — Авт.