Читать онлайн "Пан Тадеуш" - Мицкевич Адам - RuLit

V з ним жокейська вся озброєна дружина Уранці рушили на конях до Добжина, Що всі збиралися, неначе на війну. На тім баби свою кінчили новину. Добжинський з давніх літ уславився застянок Од вагою мужчин і вродою шляхтянок. Колись і сильний був, бо як Собеський Ян[113] До посполитого рушення всіх краян Листами закликав, — Добжин йому постачив Шість сотень молодців, яких ніхто не бачив. Тепер зубожіло, не те вже, що було, Добжинських племено. Колись воно цвіло На сеймах, в наїздах і збройно добувало Легкий для себе хліб. Узятися за рало Жорстоко змусив їх новий у краї стан. Проте одежею різняться від селян, І найбіднішому Добжинському носити Дідівські звичаї не дозволяють свити: Чумарка в будній день, а кунтуш — у святний. Панянки і в жнива у перкалевий стрій Вдягаються. Та що! І взявшися до мички, Не скинуть руки їх нізащо рукавички! Скрізь вирізнялися Добжинські молодці Красою й мовою. Рум’янець на лиці Та вуси, як смола, та очі, як жарини, Високий, гордий лоб і рівний ніс орлиний, — Такий був кожен з них. Прибувши в наш повіт З Добжинської землі тому багато літ, Вони всі звичаї мазурські зберігали. Наприклад, імена тут дітям надавали На честь уславлених Короною святих, Тому ж то хлопчиків називано у них Матвієм щоразу або Бартоломієм. А щоб не сплутались, додавано чудні їм Дотепні прізвиська, що з ними і росли — Ще й часом не одне, бо випадки були, Коли називано одного чоловіка У тому місці — Кий, а в іншому — Притика. Давати прізвиська навчилися від них Тутешні литвини, і від людей старих Почути можете, що звичай із Добжина На села перейшов, хоч тут не мав причини, Бо різно звуть дітей у глушині сільській. Найстарший у роду Добжинський був Матвій, Якого Півником прозвали на Костьолі, Коли нещасної зазнав Костюшко долі, Забоком сам себе Матвій перехрестив; Наймення Кролика йому хтось приточив, — А литвини, що їм не раз добро він діяв, Йоґо звеличили Матвієм над Матвіїв, Він над Добжинськими, — його ж маленький дім Віддавна панував над селищем усім, Край корчми стоячи і близько від костьолу. Лише поглянувши на схилену стодолу, Старий, замшілий тин і ніби п’яний хлів, Ви б догадалися, що небагатий жив Тут чоловік. Проте між іншими хатами Будинок Півників — як місяць між зірками. Солома на даху травою поросла; На клуні, що стоїть близенько від житла, Буяє кропива та крокіс шафрановий, І по току щирець розрісся пурпуровий. Пташині кубла скрізь, старі голубники, Дзвенять під стріхами стрілчасті ластівки, І білі трусики з червоними очима Кумедно бігають між травами густими… Колись же тут була фортеця хоч куди! Від давніх нападів лишилися сліди І досі: полином та лопухом зап'ята, Від часу шведського валялася гармата, А кілька схилених на пагірку хрестів Про неоплаканих казали вояків, Що в чесному бою святою вмерли смертю! І стіни й пристінки побиті і подерті, Немов назавжди сів на них мушиний рій: Ворожих куль сліди лишились там старі, Здаля чорніючи чудними письменами. Всі двері, клямки всі посічено шаблями, І навіть зрубано від цвяхів головки: То спроби, бачите, робили вояки І вивіряли бронь — ті славні зигмунтівки,[114] Що цвяхи різали, як от пшеничні цівки Пори липневої стинає гострий серп. Над ганком красувавсь Добжинських давній герб, Що гнізда ластівок без жалю засклепили; Литовський сир під ним висушується білий. У хаті, в повітках — шоломи, шишаки, Що нині голуб’ят виводять голубки У них, — а панцири у стайні за драбину Слугують: смиче кінь із неї конюшину; Рожни до смаження пороблено з рапір! Церера,[115] бачиться, заглянула у двір І Марса[116] вигнала. Шолом його червоний Змінився білою наміткою Помони,[117] І Флори[118] зеленню цвіте звитяжний щит… Та знов Ареїв[119] нам віщує поворіт Тривога, що усіх в Добжині охопила. Од Графа посланець прибув. Заклекотіли,

вернуться

113

Ян III Собеський (1624–1696) — король польський. Посполите рушення — загальне шляхетське озброєння до походу.

вернуться

114

Зигмунтівки — славні свого часу шаблі.

вернуться

115

Церера — у давніх римлян богиня хліборобства і врожайності.

вернуться

116

Марс — у давніх римлян бог війни.