Тут оком по гостях Суддя нараз повів,
Бо хоч розважно він і плавно говорив,
Та знав, що молодіж, шумлива і гаряча,
Широкі слухати промови нетерпляча.
Одначе всі сидять, напружуючи слух:
Либонь, почулося б і пролітання мух.
На Підкоморія промовець поглядає, —
Той головою в такт словам його киває
Свій келих і його ущерть Суддя налив
І далі річ свою розсудливо повів:
«Наука гречності — не смішки і не жарти,
Це діло пильної, панове, думки варте.
На шалі кинувши, що важить наш сусід,
Ми і самих себе оцінимо як слід.
Тому звичайності учітеся, панове,
Бо нею світ живе, у ній — життя основи,
Родинне вогнище, відносини держав —
У ній і джерело утіхи та забав.
Так старші думали, а зрештою…» Суворим
Тут на Тадеуша Суддя поглянув зором
І, певне, виректи жорстоке щось хотів.
У табакирку враз коштовну задзвонив
І слово взяв собі вельможний
Підкоморій: «Сусіде любий мій!
Було ще більше горе
За наших з вами літ.
Чи то вже інший час,
Чи звичаї нові — не так тепер у нас!
Ох, пам’ятаю я, ганьби якої й шкоди
Французькі серед нас тут наробили моди![17]
На край наш предківський найшла тоді біда:
Французиків до нас налинула орда,
Що кпила з побуту, з релігії святої,
Ганьбила наш народ і навіть давні строї.
Було, аж скривишся, як бачиш юнаків,
Що цвенькають у ніс, а часом без носів,
І проповідують, заглиблені в газети,
І кодекси нові, і нові туалети!
І що ж ви думали? Той дикий ураган
Заполонив серця і в старших громадян:
Як хоче бог скарать, то розум одбирає.
Тому-то серед нас новітні ті ногаї
Ходили, сіючи розпусту між уми,
Лякаючи народ страшніше від чуми!
І хоч поспільство їм не раз і дорікало,
Та все-таки взірець і приклад їхній брало
В ідеях, виразах і в убраннях дівчат…
Перед неволею — свавольний маскарад!
Ото пригадую — хоч був іще малим я —
Один такий дивак у нас прославив ім’я:
Підчашич молодий прибув з чужих земель,
У фраку модному — достоту журавель!
За ним же й бігали, як ті пташки за кобцем,[18]
І плазувало все перед нікчемним хлопцем.
Всі заздрили домам, куди він заїжджав
І де спинялася, на сміх курей та гав,
Його фарбована, чудацька дурундулька,
Що по-французькому зоветься каріулька.
Лакеїв не було: іззаду пара псів.
Спереду німчура худий, як смерть сидів;
Він довгі ноги мав, немов тички до хмелю,
Перуку тріпану, подібну до куделі,
Ще й срібні гудзики та срібні гаплики.
Старі аж пирскали тихенько з-під руки,
А простий люд казав при сміху та при лайці,
Що то венецький чорт в німецькій тарадайці.
Того Підчашича хоч довго малювать,
Та з мавпою його найкраще порівнять!
Перука — як ковтун, обсипаний мукою
(За «золоте руно» він мав її з пихою),
І чудернацький стрій, що сором брав і сміх, —
Та чудернацьким хто його назвати б міг?
Де ж пак: сказали б тут, що ти культурі ворог,
Не віриш у прогрес, борониш тлін і порох!
«Реформи треба нам! — Підчашич аж кричав. —
Цивілізації, загальнолюдських прав!»
Він істину нову привіз із-за кордону,
Що люди рівні всі, хоч чули ми й з амвону
Ту саму істину від наших же ксьондзів…
Та він здійснити, бач, її в житті хотів, —
І в нас не вірили нікому і нічому,
Коли того нема в часописі чужому.
Та — рівність рівністю! — він звав себе маркіз:
З Парижа титул цей, як і собак, привіз, —
А там носилися з маркізами, як дурні,
Французи, мудреці, як той казав, культурні.
Минув якийсь там рік, з'явився лад новий,
І титул «демократ» привозить він як стій.
Знов мода міниться, і в час Наполеона
Підчашич прибува із титулом барона.
Коли б іще пожив, то, може, в інший час
Знов з іншим титулом пишався б серед нас,
Бо у Парижі тім щорік нова відміна,
А ми мавпуємо, як старшого дитина!
вернуться
18
Відомо, що за яструбом дрібні пташки, ластівки особливо, літають цілими зграями. Звідси й прислів'я.