Загомоніли всі. Постала суєта,Один у одного: «Куди?» «Пощо»? — пита,І в корчмі (темна ніч навколо ще чорніла)Заблимали огні, і чарка забриніла.Старіші радяться, молодші до кульбак,До коней кинулись, — і тішиться усяк,І рвуться вояки в незвідану дорогу,Зібравшись битися не знати проти кого.А хто ж пораду дасть у справі неясній?Нема що й думати: лише один Матвій…Десяток восьмий літ йому вже починався,Та й досі ні труда, ні битви не боявсяУпертий дідуган. Широкий, кремезний,Не раз він підіймав дамаський меч дзвінкий,Що Різочкою звав для жарту та забави.Чимало Різочка собі придбала слави,Коли як барський він ходив конфедерат.[120]Та не подобався конфедератський ладМатвієві. Він став до короля хилиться,За нього воювать, — аж раптом ТарговицяЗмінила погляди йому на іншу путь.Тому ж то Півником старого і зовуть,Що повертається за перемінним вітром.Одначе він не був од роду-віку хитримЗапроданцем: шукав не грошей у війні,А честі. Звідкіля ж хитання ті чудні?Чи мудра їх якась політика родила,Чи, може, прагнучи вітчизні дати сили,Неспинну боротьбу він над усе любив,І, з бою вийшовши — нових шукав боїв,Хоч би для того й стяг доводилось міняти?Тепер своє життя, відмінами багате,Тихенько доживав у супокої він,Від шуму й галасу сховавшися в Добжин,І між людьми ніде чужими не з'являвся:Напевно, зустрічі лихої він боявся.Ведмідь, як по лісах густий посипле сніг,Так само заляга у темний свій барліг.За днів Костюшкових він поруч із Огінським[121]До Вільна вирушив. Служили під Ясінським[122]Обидва. Різочка роботу мала там —Отчизні на хвалу, на заздрість ворогам.Раз, повен запалу і чесної одваги,Він просто кинувся з валів старої Праги[123]Поція рятувать. Зчинився ревний бій…Всі думали: пропав з Поцієм і Матвій.[124]Аж ні: ні першого, ні другого не вбито,Хоча поколото обох, неначе сито.Поцій віддячити за допомогу хтів —Фільварок одписав йому на п'ять димів[125]І злотих тисячу щороку мав давати(Поцій, завважимо, був чоловік багатий,А вдачу рицарську, широку й щедру мав).У відповідь на те Добжинський одписав:«Волію, щоб Поцій Добжинського МатвіяЗа доброчинця мав, а не Матвій Поція», —І дару не прийняв. Вернувшись в рідний дім,Не дбав про розкіш він, а жив трудом своїм:Дуплянки майстрував, збирав на ліки зілля,Або в погожий день, коли було дозвілля,По пущах звірину з рушницею тропивЧи сірих куроп’ят у сіть тонку ловив.Людей досвідчених чимало у Довжині,Траплялися й такі, що знали по-латині,Були й достатками значніші, як Матвій, —Але понад усіх за бистрий розум свійСтарий підносився. Колись вояк хоробрий,Землі він Польської історію знав добре,На вловах, на війні пригод багато мав,До всього був мастак — чи до лікарських трав,А чи до пасіки, чи вибирати коні, —І знався, як ніхто, на звичаї й законі.Ба навіть казано, хоч, може, то вже й гріх,Що характерництвом він похвалитись міг.Отож як сіять хто збирався, чи садити,А чи судитися — поради йшов проситиУ нього. Сам же він клієнтів не шукав,І навіть часто їх із дому випихав,Поради даючи в поважних тільки справах,Та й то у висловах скупих і неласкавих…Сьогодні — думали — у справі бойовійІ слово вирече, і власть візьме Матвій,І славну Різочку на ворога підніме.Старенький походжав між травами густими,І, розглядаючи щось пильно угорі,Курникав пісеньку: «Ой рано на зорі»…З усього бачив він, уважний, що годинаХороша настає, бо мла не вгору плине,А розстилається по балках та ярах,Вітри женуть її, і в світлих небесахВже сонце виграє, виблискує рум’яноІ смуги вогняні просмикує з туману,На зіллі сяючи алмазами роси.Як злотолиті тчуть у Слуцьку пояси:[126]Ізнизу дівчина простелить оксамити,А зверху, творячи багатобарвні квіти,їй кида золото і срібло ткач меткий, —Так вітер на землі стелив туман легкий,А сонце понад ним промінням вигравалоІ пишних кольорів мережку вишивало.На сонці вгрівшися, скінчивши молитви,Назносив дідуган капусти і трави,Ще й моркви на грядках солодкої насмикав —І свистом кроликів улюблених покликав…Почули, вибігли. Як лілії живі,Біліють ушки їх у пишній муравіІ очі світяться та грають, як рубіни,На оксамитнім тлі зеленої дернини.Спинились віддаля, голівки підняли, —Чи не чатує гість непрошений і злий —І обережно всі на задніх стали лапах,Аж поки ласощів непереможний запахНе звабив. Підійшли, обсипали, як сніг,Матвія сивого, що сам посеред них,Мов трусик. Бігають, плигають на коліна,На плечі… З усміхом, безжурний, як дитина,Він гладить теплу шерсть ухатим пустунам, І просо золоте голодним горобцямРукою вільною навсебіч розсипає.І раптом зникло все. Ні горобців немає,Ні бистрих кроликів: все щезло, як мана,Бо вчулася хода і мова голоснаВ подвір’ї. То посли добжинської громадиПрийшли послухати розумної поради.Господар, бачивши, що йде до важних справ,Гостей увічливо до хати попрохав,І тут розказано усе йому до краю.Людей дедалі більш у хату прибуває;Прийшли, наїхали — і верхи, й на возах, —Бо чутка вже пройшла по інших хуторах,Що пахне битвами, а може, і війною.Ржуть коні стомлені, лунає брязкіт зброї,У сінях стовпище, як не було давно,А решта — голови просунула в вікно.
Барська конфедерація — антиросійське об'єднання частини польської шляхти — заснувалася в м. Барі на Поділлі 1768 р. Кінчилась невдачею, до якої, між іншими, спричинилась Коліївщина (селянське повстання на Правобережній Україні 1768 р.).