Увесь описано. Про той-таки походІ повість немалу уложено — Яніна.Прегарно, ясно в ній змальована картинаПророцтва дивного і вчинків короля».«Амінь, — Суддя на те, — так хай же знов земляЛитовська з вірою на небо поглядаєІ вісті радісні в кометі цій читає:Герой на заході — і він іде до нас».А Войський: «Іноді лиш заколотів часКривава може нам комета віщувати,А не війну. Чого б, і справді, їй стоятиНад нашим хутором? А вчора тут булоГризні усякої багато, як на зло.Асесор з Реєнтом розбив горнятко зрана,А Граф увечері закликав битись панаТадеуша. Отак знічев’я і пішло, —Та щоб знічев’я нам біди не натяглоїКоли б же пан Суддя не став на перешкоді,Я б легко помирив, і всі б сказали: годі!Ведмежа шкура тут пересварила всіх,А я б історію їм розказати міг,Якраз до випадків таких-от підходящу…Вони й покинули б сваритися ні за що…В посла у Рейтана, як те відомо всім,Я зріс і виховавсь. Отож до нього в дім,З Волині маючи в Варшаву шлях неблизький,Заїхав гостювать Адам, князь Чарториський,[161]Землі Подільської на той час генерал.Куди лиш з’явиться — уже й бенкет чи бал!А Рейтан, певне, хтів усіх перевершити!Був пишний фейєрверк, театр був знаменитий(Бо до театру князь охоту здавна мав), —І сам Огінський[162] нам музик своїх прислав,А всі ви знаєте, що в нього за музики…Ну, й полювання теж уряджено велике…Хоч ягеллонівська тече у князя кров,Та Чарториських рід один в один пішов:Усі кохаються у книгах, а не в ловах,У дамських пробувать воліючи альковах,Ніж із рушницею тропити звірину.У нього в почеті мав славу голоснуТакий німецький князь Денасов.[163] Він хвалився,Що з тигром віч-на-віч у Лівії зустрівся,З тамтешнім цариком полюючи в лісах,Тож тільки маючи він списа у руках,Звірюку подолав жорстоку і лукаву…А в нас якраз було уряджено облавуУ Налібоччині на дикі кабани.Був з паном Рейтаном тут випадок страшний,Що ледве одинець[164] біди йому не скоїв,Та зручним пострілом він звіра заспокоїв.Отож і хвалено одважного стрільця, —Лише Денасову була пригода цяЗа привід говорить, що тут лиш сміле око,Не руки сміливі. Розводивсь він широкоПро тигрів, Лівію та про холодну бронь.Ну, Рейтан був палкий, як порох, як огонь,То й крикнув, тупнувши ногою не на жарти:«Як око, то й рука! Кабан же тигра вартий,Як вартий списа — меч…» «Хто зна, до чого йшло,Бо суперечників велике брало зло, —Та Чарториський князь узявся їх мирити,Щось по французькому жвавенько говорити…Еге, помирите! Якраз напав на тих!»І нарочито тут оповідач затих,У Підкоморія на понюх попрохавши:Так загострити в нас цікавість можна завше.Був близько повісті розлогої кінець,Але хазяїна таємний посланецьОдкликав у якійсь негайній, пильній справі, —І розійшлися всі, хоча були цікавіСтарого слухати. Небавом тихий сонГостей натомлених забрав у свій полон.Лише Тадеуша той сон ніяк не зморить:По сінях ходить він, ні слова не говорить,Стоїть, як вартовий, при дядькових дверях,Щоб з ним порадитись об деяких речахЧи, може, дозволу якого попрохати, —Та не наважиться постукать до кімнати,Бо двері замкнено, і таємничий гістьПро щось шепочеться… Яка ж у нього вість,Чого вночі прийшов? Яку тут має справу?І уші до дверей приклав панич цікаво.Хтось плаче… Що таке? Та слів не чує він!Заглянув крізь замок — то Робак, бернардин,Цілує у Судді в тяжкім риданні руки,Мов довіряючи йому незглибні муки, —А Судія його ласкаво обійма,І річ уривчаста іде між обома.«Ах, брате, — мовив ксьондз, — я за гіркі провиниВесь вік караюся у рясі бернардина,Пихи не знаючи, не прагнучи хвали,Отчизні й господу свій подвиг, хоч малий,Покірно несучи. Так думав і умертиНімий, непізнаний, невгаданий до смерті,Накласти на уста незламную печать,Тобі і синові ні слова не сказать!Та ксьондз-провінціал[165] мені дозволив тайнуПід хвилю ознаймить страшну чи надзвичайну.Тепер чи не прийшов до того саме час?